Сон тіні

Гiсть хвилинку подивився на вино, але не квапився притулити чару до зцiплених уст.

До покою саме вступили вояки. Татiан передав Антiстосовi ключi i хитнув головою.

Антiстос негайно пiдiйшов до дверей i замкнув iх.

Прiск голосно зiтхнув i потягся з полегшенням. Не питаючи дозволу у господаря, важко сiв у фотель.

Антiстос витяг з-за пасу саквичку-гаманець, заховав ключi й поклав руку на держално меча.

Пророк вибачливо дивився на цi «прояви вояцького виховання». Але перед ним вже стояв Татiан i спокiйним голосом, так само, як i ранiше, з пошаною говорив:

– Тепер вислухай мене.

І, вiдрубуючи слова, закiнчив:

– На цей раз iз цезарем говоритиму я, а не ти.

– Тобто… як? – ще нiчого не розумiючи, але вже з почуттям тривоги промовив Дiодор.

Хотiв пiдвестися з фотеля.

– Сиди, сиди, пророче. Я тобi все висвiтлю, до подробиць: час же ще е, – показав на воду в клепсидрi.

– Не дуже це чемно, ми знаемо, однак нам здаеться, пiсля докладного знайомства з тобою, що ти хоч i вельми святий пророк, але ж твоi пророцтва… так скажемо, трохи запiзнюються.

У жерця обличчя зблiдло на крейду, брови стислись. Чорнi, мов вугiль, очi аж засвiтились. За все свое життя вiн ще нiколи не чув такоi мови. Глянув в один бiк, у другий: вояки стояли щiльно бiля нього при кожнiй руцi.

– Спокiйно, спокiйно, святий пророче, – промовив Антiстос.

– На суперечки в нас нема часу, – додав Татiан.

– Та не свердли мене своiми очима. Скажи хоч щось. Бо я вже буду кричати зi страху, – озвався з робленим жахом Прiск.

– Але… – видобув iз своеi горлянки Дiодор.

– Ну, не бiйся. Ми тобi рiшуче нiчого злого не зробимо, – дiловитим тоном почав Татiан.

– Якщо сам не даси до того приводу, – додав Прiск.

– Тихо, центурiоне! – стримав його Антiстос. – Шануй пророка.

– Але ж це… насильство, блюзнiрство. Нечуване зухвальство, – промовив нарештi Дiодор. І його прекрасна сива голова з довгою кучерявою бородою ще бiльше стала подiбною до голови олiмпiйського Зевса.

– Ну, сам бачиш, – спiвчутливо сказав Антiстос, шукаючи чогось помiж речами на пророковому столi.

– Чом же ти цього не «передбачав», пророче? Це ж, так би мовити, твое ремество. Отож, щоб ти, часом, не помилився в такiй важливiй хвилинi, ми мусили прийти тобi на помiч. Ага, ось воно! – сказав вiн iншим голосом, ставлячи на край столу срiбне, середнього розмiру, добре шлiфоване люстро.