Сон тіні

Прiск iз приязною усмiшкою поглянув на приголомшеного пророка:

– Не журись! Нагороду дiстанеш ще бiльшу, нiж за свою власну ворожбу.

З клепсидри впала остання краплина води.

IV. Пружини

Як зброю зброею вiдбить велить закон,

Так ставить справедливiсть брехню проти брехнi.

    Овiдiй

Августа Сабiна закiнчувала вдягатися.

У настеленому вщерть пухкими килимами покоi вiкна й дверi були щiльно затуленi товстими заслонами.

Сабiна не зносила голосних звукiв, дзвiнкого голосу, повного свiтла, рiзких барв.

І найдужче боялась протягiв. Їi служницi й панi з ii почету призвичаiлись, мов кроти, рухатись непомiтно й нечутно, як тiнi.

Покiй аж задихався вiд мiшаного аромату парфумiв, квiток, есенцiй i припаленого волосся. Три фригiйки закiнчували зачiсування августи.

Зачiска була дуже химерна: над чолом пiдносилась волосяна дiадема, з якоi, мов баранчики з горбка, скакали додолу кучерики.

Велика скринька тонкоi роботи з мистецькими iнкрустацiями була повна штудерних кучерикiв iз цiлком однакового, як у Сабiни, волосся.

Августа дуже уважно вибирала тi, що iй подобались сьогоднi.

Одна орнатрiкс виймала iх iз скриньки так обережно, нiби то були живi метелики, готовi випурхнути крiзь замкненi вiкна. Друга виправляла iх легкими, зручними рухами. Третя, прийнявши в своi руки, мов святощi, з тонкiстю ювелiра й м’якiстю доброго лiкаря встромлювала пришпильку з кучериком у вiдповiдне мiсце на головi августи.

Двi молодi, по пояс обнаженi муринки, непорушнi, як вилитi з чавуну статуi, тримали перед августою срiбне, досконало вiдполiроване люстро, в якому Сабiна контролювала працю своiх стрижiйок.

А праця була марудна, забарна й провадилась майже у повнiй мовчанцi. Часами тiльки в ту задушливу тишу вшкрябувалось шкварчання блимаючого таемним блакитним свiтлом вогника, що на ньому нагрiвались фризувальнi щемки. Вогник видавався храмовою лампадою i надавав усiй процедурi вигляд священного ворожбитства.

Цiеi «мiстерii» не вiдчувала лише одна iстота: трохи бiльша за звичайного кота, сiро-жовта, на августиних колiнах.

Був це улюбленець бездiтноi i вже старшого вiку цезаревоi дружини, iхневмон, званий ще «фараоновим щуром», або мангустою, – Аматус. Скрiзь, куди б не iхала Сабiна, Аматус був при нiй невiдлучно. Всi знали, що коли б ця «фараонова криса» могла сказати свою волю, все життя двору вiдразу змiнилось би. Ознакою особливоi милостi був для кожного дозвiл Сабiни погладити пухнату тваринку.