Сон тіні

З садiв вiяло свiжiстю й ароматами ще заплаканих вiд радостi квiток, що тихо шелестiли пiд легеньким подувом з моря й тим пiдкреслювали – в дiйсностi неiснуючi – спокiй i тишу цього чарiвного й самiтного куточка.

На мармуровiй терасi, причепленiй до палацу так, нiби вона ось-ось була готова скочити в море, улюблений цезарiв джура, нерозлучний з Адрiаном у всiх мандрiвках, Мастор, оглядав накритий на три особи стiл.

Втомлений безупинними святкуваннями август виiздив на кiлька день оглянути пiрамiди й славного гiзехського сфiнкса.

Щойно повернув з подорожi й висловив бажання повечеряти в товариствi тiльки двох найближчих йому людей: Антiноя та свого приятеля, «управителя держави» Аврелiя Антонiна.

Для них i була приготовлена на терасi вечеря.

На столi панував зразковий порядок. Однак Мастор уже кiлька разiв робив поправки. І тепер вiн знов пересунув срiбнi мисочки з бiлими оливками так, щоб вкупi з соленими рижками з Норiкума вони вiдразу всмiхнулися цезаревому погляду, бо Адрiан iх дуже любив.

Потiм випростався, позiхнув, розправив своi довгi свiтлi вуса й сiв на мармурових сходах, що вели з тераси в сад.

До нього пiдiйшов великий молоський пес i поклав голову на колiна раба. Мастор гладив пса й тихо промовляв до нього:

– Ну що ж, приятелю? Вже й тобi обридла Александрiя? Не беруть нас анi на лови, анi на прогулянки. Мабуть, ми вже швидко й забудемо, як воно спиться на вiльному повiтрi.

Пес зiтхнув, ткнув Мастора носом у колiно, нiби вiдповiдав:

– Правда.

Наш пан тут не мае часу навiть промовити до нас ласкаво, – i знову пiдставив голову пiд руку.

– Отож хiба тiльки Мастор i погладить тебе, Аргусе. Але почекай ще трохи. Минеться оця Александрiя, як i все на свiтi минае. Пан знову згадае про нас. І ще поганяемо з тобою в пiсках пустинi за левом чи в диких степах за туром. Треба вмiти чекати, Аргусе. Бо все наше життя – саме тiльки чекання та сподiвання.

Аргус тихесенько заскавучав i налiг боком на Масторове стегно. А той читав у нього в очах вiдповiдь:

«І це правда.

Аде ж часами ми й самi не знаемо, на що й чого чекаемо».

З саду дихнув свiжий вiтерець i занiс ситий запах зрiлих фруктiв. Недалеко з алеi виступили двi бiло одягненi постатi: Антiной i Аврелiй. Мастор помалу пiдвiвся iм назустрiч.

– Сиди, Масторе, сиди. Дай спокiй натрудженим ногам. Тут нема чужих. Все своi.

Аврелiй теж сiв на сходах. За ним сiв i Антiной. Аргус пiдiйшов до юнака й обнюхував йому тунiку, сандалii, руки.