Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням

Хлопчик впiзнав того воза й вiзника – ними iхнiй киiвський дядько Андрiй, його хрещений батько, передавав гостинцi з мiста.

– О, типривiз менi пензлi й фарби, як я просив? – одразу кинувся до вiзника Олесь, i не чекаючи запрошення чи бодай дозволу, заходився бiля воза вiдкривати ряднини й розсупонювати мiшки.

Аж раптом хлопець вiдсахнувся й здивовано витрiщився на вiзника.

– А це хто за така?

На возi, укрита рядниною, спала дiвчинка. Руде волосся бурштином виблискувало на сонцi, а по ii круглих щоках i кирпатому носi рясними зернами розсипалось ряботиння.

– Тю, а й справдi – це хто така? – у свою чергу здивувався вiзник. – Я ж усе переглядав перед вiд'iздом, нiде з самого Киева не зупинявся. Хiба що той святоша на виiздi з мiста мене заговорив…

Дiвчина нарештi почала прокидатися. Вона виглядала змарнiлою, пiд очима вимальовувалися синi кола, а очi хворобливо поблискували.

– Ану, зняти ii з воза й допитати! – розпочав гратися в отамана Олесь.

На його крики збiглася челядь, i старий конюх Іван тут таки спустив напiвпритомну дiвчину долi.

– То ти будеш говорити? – якомога жорсткiше намагався допитатися хлопець, але гостя уперто мовчала, не в змозi самостiйно стояти на землi та похитуючись у руках конюха.

– А всипте-но iй канчукiв, побачимо, як вона тодi заговорить.

Челядинцi перезирнулися, та суперечити не смiли. Двое взяли дiвчину пiд руки, а Іван, почухавши бороду, приготував довгого батога.

– Вона й так ледве дихае, може, нехай дiвча трохи вiдпочине, а потiм сама все розкаже! – вступилося за прибулу жiноцтво.

– Мовчати, челядь! Нiхто не прибувае в моi володiння непрохано та безкарно! – ледь не викрикнув хлопчик, здiймаючи вгору вказiвний палець. – Зараз ми покажемо, як у нас зустрiчають злодiiв! Іване, бий!

Іван, непомiтно вкинув батога в кущi, а сам узяв рiзку, якою курей ганяли. Зцiпивши зуби, вiн ударив. Почувся слабий зойк. Дiвчинка заплющила очi, але стерпiла. Бавовняна керсетка й плахта захищали вiд ударiв.

– Зняти з неi ту безрукавку! І бий сильнiше! Іще, iще сильнiше бий!

Скинувши з дiвчини верхнiй одяг, лишивши ii в однiй полотнянiй сорочцi й куценькiй плахтi, Іван ударив удруге.

Челядинцям навiть на мить здалося, що в очах Олеся промайнув жаль, який, утiм, не вiдмiнив жорстокого наказу.

– Дужче! – натомiсть закричав на Івана вiн.

Несподiвано обличчя малого шляхтича викривила маска болю. Ноги Олеся пiдкосилися, i вiн обм'якло сповз на землю.