Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням

Дiвчина ж нарештi розплющила очi та кинула ненависний погляд на свого кривдника, що зiгнувся в три погибелi просто бiля ii нiг. Без особливих зусиль вирвавшись iз рук челядинцiв, якi радше притримували ii, нiж тримали, незвана гостя чимдуж побiгла в бiк лiсу. Вона й не вчулася, як повз неi, бiля самого вуха, пролетiла велика каменюка. На мить завмерши вiд несподiванки, Рута обернулася. Очi Олеся, холоднi сiрi очi, дивилися на неi зi страхом i безсилою люттю. Ось зараз, вiн вiзьме ще один камiнь, зараз накаже прислужникам ловити ii… Ось, постривай лише, маленька бунтiвниця, дiзнаешся, де в нашому краю зимують раки, i хто тут справжнiй шляхтич!

Але дiвчина не чекала.

Вона обернулася i, незважаючи на бiль, що пронизував спину, гарячку, голод i спрагу, вiд яких нестерпно пекло все всерединi, кинулася навтiки, до рятiвних кущiв колючоi малини й глоду, низького пiдлiска, за яким можна сховатися й загубитися в лiсовiй гущавинi.

Нарештi Рута зупинилася. Вона вже не пам'ятала, скiльки часу йшла.

Добре було, що хоч не збилася з дороги, бо… не було в неi нiякоi дороги! Вона йшла навмання, то втрачаючи ледь помiтну стежку, то знову знаходячи ii.

Почало сутенiти, коли просто перед дiвчиною розкинулася широка рiка. Лише зупинившись i перевiвши подих, Рута збагнула, що лишилася тут в лiсi геть одна. Нiхто вже ii не наздоганяе, нiкому до неi немае жодного дiла. І вона, проживши в мiстi все свое недовге життя, нарештi усвiдомила, що ii оточували самi лише вiковiчнi дуби та заростi сухого верболозу.

Вода вiдбивалася сталлю вiд неба, що нахмарилося надвечiр. Жодного подиху вiтру, жодного звуку, який мiг би повернути ii до життя, даруючи хоч примарну надiю.

Сутiнки насувалися дуже швидко, а ще швидше робилося холодно. Тут, на березi рiки, Рута раптом знайшла для себе вихiд. Миттево й безболiсно. І краще, нiж помирати вiд гарячки, iз голоду, замерзати чи бути з'iденою диким звiром! Вона повiльно, нiби упиваючись своею новою думкою, попрямувала до води. Зараз ii муки скiнчаться – не буде бiльше нi страху, нi почуття провини.

Усi рани – i нанесенi рiзками, i словами людей – водночас загояться. А Господь Бог пришле до неi свого ангелика й вiзьме ii до себе, на небеса…

Не розбираючи дороги й не дивлячись собi пiд ноги, Рута побрела до рiчки. Вона вже майже вiдчувала на собi дотик янгольських крил, як ii нога заплуталася в чомусь i хруснула. Несподiваний бiль примусив ii голосно зойкнути й повалитися на високу суху траву.