Карпатська казка, або За десять днів до Купала

Дорогою йшла висока й струнка дiвчина, виблискуючи на сонцi яскраво-рудим волоссям, що кучерями спадало на очi. Швидким рухом дiвчина вiдкинула з обличчя неслухняне пасмо – розгнiваний блиск ii очей не обiцяв Лесi нiчого доброго.

– Ну, ти догралася! – загрозливо крикнула дiвчина, розсiкаючи барвисте море трави. – Я не наймалася за тобою бiгати. Приiдемо додому – будеш сама виправдовуватись перед мамою за всi своi втечi!

Рiзнотравий вiнок упав долi, i розкрита книга зашарудiла паперовими сторiнками.

– Та я краще довiку зостануся в цьому лiсi й житиму мiж вовкiв, нiж повернуся додому з тобою! – блиснула великими каро-зеленими очиськами Леся i, зустрiвшись з недобрим поглядом Ксенi, кинулась навтiки.

Ксеня була Лесиною старшою сестрою. Старшою, розумнiшою, красивiшою… Принаймнi, так усi казали. Їi ставили в приклад учителi, ii здобутками дорiкала Лесi мама, ii друзi безперестанку стукали в дверi й обривали дзвiнками телефон, ii шанувальники стояли вечорами пiд вiкнами й вчиняли за неi бiйки… Кажуть, генiй в сiм’i може бути тiльки один, тож Лесi дiставалася лиш тiнь вiд пишних лаврiв Ксенi, i вiдблиск каро-зелених очей – едине, що робило сестер хоч трохи схожими.

Чорна Тиса розмiрено шумiла внизу. Над дорогою, що бiгла навздогiн рiчцi, розкинулися зеленi царинки, а вище по схилу вони змiнювалися широколистими вiльхами та вiчнозеленими смереками. Не озираючись, Леся швидко попрямувала в напрямку лiсовоi гущавини, спотикаючись об порослi мохом пеньки й заплутуючись в лопухах, що низеньким парканом розкинули свое листя бiля самого лiсу.

– Зупинися негайно! – закричала iй слiдом Ксеня.

Вона безсило стиснула кулаки, зцiпила зуби i, пiднiмаючи довгi поли легкоi сукенки, побiгла навздогiн. Ксенi було шiстнадцять. Вона давно вже не ганяла наввипередки та не цiкавилася дурницями. Вона була серйозною та цiлеспрямованою, i просто не мала часу на подiбнi витiвки молодшоi сестри!

Трава пробивалася крiзь босонiжки й лоскотала ноги. Ожина боляче дряпнула колiно, розриваючи подiл батистовоi сукнi.

– Мала, це вже не смiшно! Я не буду за тобою бiгати! – Ксеня торкнулася порiзу, i краплинки кровi лишилися на ii долонi.

Але Леся не слухала. Не зупиняючись, вона бiгла далi, крiзь заростi ожини й жалючу кропиву. Не розбираючи дороги й не вiдчуваючи нi втоми, нi болю вiд подряпин, вона вже дерлася на гору по стрiмкому схилу, вкритому торiшньою хвоею та розперезаному поваленими вiтром деревами.