Карпатська казка, або За десять днів до Купала

Серце божевiльно калатало, вистукуючи: «Не хочу повертатися додому…» Гори, що так високо здiймалися на горизонтi, розбудили дикi вогники в Лесиних очах. Розум благав ii зупинитися: «Ти ж гарна та чемна!». Проте Леся безсила була протистояти несамовитому поклику серця: «Бiжи!»

Густий лiс на схилi гори змiнився полониною. Лiтне сонце нещадно вдарило непокриту голову, а ноги заплутались у високих луках i по-зрадницьки пiдкосилися. Леся пiрнула в густу траву, боляче забиваючись об землю.

Ззаду почулися хруст гiлок i шарудiння трави.

Дiвчинка пiдвела голову, i гаряча долоня сестри дзвiнко плеснула ii по щоцi.

– Нiколи так бiльше не роби! – розлючено закричала Ксеня.

Сльози виступили на очах Лесi й великими краплями почали стiкати донизу.

– Вставай зараз же, i ходiмо назад! Всi на нас чекають, щоб повернутися у санаторiй!

Ксеня стрiмко розвернулася та хотiла вже спускатися донизу, не сумнiваючись, що присоромлена нею сестра поплентаеться слiдом, але тихий голос Лесi примусив ii зупинитися.

– Чому ти мене так ненавидиш?

Повернувши голову, Ксеня скосила очi на сестру. Та сидiла на землi, обiйнявши руками побитi колiна; iз великих очей потоком лилися сльози.

– Я тебе не ненавиджу, – здивовано вiдповiла вона, i загаюючись на мить, вiдповiла: – Я… Я тебе виховую.

Але Леся лише сильнiше розревiлась. Ксеня опустила руки. Жар ii лютi розвiявся зi щойно пiдлетiвшим вiтерцем, iй раптом стало шкода своеi малоi. Не витримавши слiз сестри, Ксеня легенько торкнулася ii руки та лагiдно прошепотiла:

– Ходiмо, на нас дiйсно всi чекають, хвилюються…

Хлипаючи носом, Леся повiльно пiдвелася i, не пiдiймаючи очей, похмуро поплелася слiдом за Ксенею.

Їй знову доводилось слухатися старшоi сестри, навiть, якщо бiльше всього на свiтi зараз хотiлося стати малою непомiтною мурашкою й заховатись десь серед трави.

– Дивись, нам пощастило – тут е стежка! – радiсно вигукнула Ксеня, вказуючи в напрямку лiсу, де мiж дерев вився втоптаний лiсовий манiвець.

 – Схоже, вона спускаеться до дороги. Щось не хочеться повертатися назад тим самим бездорiжжям, по якому ти мене потягнула…

Дiвчата мовчки вийшли на стежку, прямуючи добре втоптаним шляхом повз тонке мереживо папоротi й зелений килим трилисника. Покружлявши мiж деревами, стежка справдi стрiмко побiгла донизу.

Густi смереки дарували жадану тiнь, навкруги весело щебетали птахи й дзижчали джмелi, кущами пробiг сiрий заець.