Карпатська казка, або За десять днів до Купала

Але зануренi в своi думки дiвчата лише похмуро спостерiгали за дорогою, байдуже дивлячись собi пiд ноги.

Раптом лiс змiнився широкою галявиною. Стежка побiгла в траву й щезла мiж високих осок. У всi боки вiд галявинки здiймалися високi гори.

Зупинившись, Ксеня налякано озирнулась навкруги.

– Нiчого не розумiю… – прошепотiла вона, намагаючись не виказати сестрi своеi тривоги. – Тут повиннi бути дорога й рiчка…

– Я зовсiм не чую звiдси ii шуму, – схлипнула Леся.

Вони мовчки завмерли серед захованоi мiж гiр долини, намагаючись вловити хоч вiдголоски людських слiв чи мелодiйний шум гiрського потоку.

– Повертаемося назад на полонину, пiдемо звiдти iншим шляхом, – Ксеня взяла сестру за руку, щоб iти назад, але стежка, яка ранiше чiтко видiлялася на землi, тепер ледь помiтно бiгла мiж кущiв, поки зовсiм не розчинилася мiж старою хвоею.

– Кажуть, у карпатських горах живе Блуд, який збивае людей iз правильного шляху, – Леся знесилено присiла на трухляву колоду.

Їi очi вже висохли вiд слiз, i тепер у них оселилися iскорки страху.

Ксеня втомлено присiла поруч.

– Нiсенiтницi. Ми просто пiшли вгору не тiею стежкою. Зараз знову спустимося на долину, вiзьмемо трошки влiво й вийдемо прямiсiнько до…

– Ксю! Хiба ти не бачиш, що лiс нас не вiдпускае? – мало не прокричала Леся. – Це була едина стежка нагору, по якiй ми щойно прийшли!

Ксеня мовчала. На екранi мобiльного телефону свiтився напис «обмежений сервiс».

– Дурницi! Ми знайдемо дорогу, – якомога впевненiше сказала вона, борючись iз власним страхом. – Не розкисай, мала!

Раптом мiж дерев замайорiла чиясь постать. Висока жiнка, вiд голови до п’ят убрана в бiлу полотняну сорочку, наближалась до них, розсiкаючи босими ногами траву. Вiтерець, що увесь час гуляв помiж гiр, кудись зник, i жодна волосинка розкiшних розплетених кiс жiнки не рушила з мiсця.

Дiвчата переглянулися й стрiмголов кинулися крiзь чагарники назустрiч дивнiй панi. Помiтивши iх, жiнка ласкаво посмiхнулася:

– Що, загубилися, моi голуб’ята? – проворкотала вона.

Дiти кивнули.

– Виведiть нас на дорогу, шановна! – попросила Ксеня. – Ту, що понад Чорною Тисою, веде до Лугiв. Там у нас санаторiй… Ви ж знаете, де вона?

– Звичайно, знаю, – солодко посмiхнулася жiнка, жалуючи Лесю по ii короткому волоссю.