Карпатська казка, або За десять днів до Купала

 – Сюди…

Легкою ходою жiнка пiшла вперед мiж порослими лiсом горами, де не знати звiдки знову з’явився манiвець. Ледь торкаючись землi, вона йшла швидко й невимушено, неначе пливла по повiтрю, а ii усмiхнене обличчя час вiд часу поверталося до супутниць, перевiряючи, чи встигають вони.

Стежка повела угору. Із висотою рiзнотравнi луги змiшувалися з лiсом, де мiж високими смереками де-не-де зеленiли буки й тоненькi клени. Трав’яниста стежка все бiльше покривалась дрiбними камiнцями, i чим вище в гору, тим бiльше укритих димкою вершин виринало на обрii.

Пiд самими хмарами блищали ще нерозталi з зими снiги, вiдбиваючи блискучi променi сонця.

Раптом позаду щось хруснуло, i на стежку вибiг вухатий заець. Вiн здивовано огледiв подорожнiх i побiг далi в гущавину. Дiвчата задивилися на прибульця – бачити лiсових звiрят так зблизька – просто в двох кроках – iм ще не доводилось.

– Гарненький, – усмiхнулась Леся. – Вiн нас зовсiм не злякався, правда ж, панi?

Але жiнка не вiдповiдала. На мiсцi, де стояла iхня провiдниця, зараз погойдувалась жалка кропива.

– Куди вона зникла? Панi!

У вiдповiдь лише голоснiше защебетали пташки i зашумiв зненацька налетiлий з-за гiр вiтер. Дiвчата знову зостались самi.

– Як гадаеш це була зла вiдьма? – спитала Леся, i ii шкiрою пробiг холодок.

– Не знаю, чи вiдьма, але точно зла, – зiтхнула Ксеня. – Бо якби вона була доброю, то вивела б нас на дорогу, замiсть того, щоб завести в самi хащi.

Сестрам стало моторошно. Лiс, що дорогою здавався привiтним, раптом зробився схожим на пастку, де за кожним деревом i каменем чекае хтось жахливий i таемничий.

Ксеня впилася нiгтями в ногу, яка й без того була вкрита кривавими подряпинами. Бiль допомiг iй отямитися, й вона рiшуче взяла сестру за руку та повела по стежцi далi.

– Куди ми йдемо? – не в змозi бiльше стримувати сльози заскиглила Леся.

– Нагору, – сильнiше стиснула ii руку сестра, поглядаючи на свiй телефон. – Ну, десь же мае бути зв’язок!

Вони йшли не обертаючись.

Тихий лiс наповнився тисячею звукiв. Дiвчата вже не розумiли, де шум гiрського потоку, а де кроки лiсовоi чаклунки, що затаiлася в кущах.

Кiлька разiв повз них пробiгала козуля, ховаючись мiж дерев, тричi чи то вужi, чи гадюки переповзали дорогу, примушуючи iх по черзi скрикувати вiд несподiванки. Лiс, непривiтний i холодний, чужий лiс, жахав i вiдлякував.

Стежки було майже не видно. Вона губилась мiж папороттю й голками пожухлоi хвоi.