Карпатська казка, або За десять днів до Купала

– Ксеню, скажи менi, що я сплю… – прошепотiла сестрi Леся.

– Тодi вони сняться нам обом… а я завжди думала, що нам не можуть снитися однаковi сни…

– Чому? – якось не до речi спитала Леся.

– Ну… бо ми з тобою надто рiзнi. Як думаеш, – додала вона, – хто така ця Нiчна Панi?

Зненацька пiсня обiрвалася, i нявки розсипались по галявинi, ховаючи полонянок за своiми спинами.

– Добридень, красунi, – почувся насмiшкуватий чоловiчий голос. – З Русалiями, будьте здоровi!

Нявки лише мовчки покосилися на несподiваного гостя, тiснiше змикаючись навколо сестер, закриваючи iх собою.

– Здоровий був, Іванко, – вiдповiла темноволоса, яка виявилась в них за старшу. – Заблукав, може, чи полотна прийшов позичити? – сказала вона, знiмаючи з себе шматок домотканого льону – свiй единий одяг.

Той, кого назвали Іванком, лише презирливо хмикнув.

– Людей хочу забрати. Собi до гурту. Бо ми з Маринкою зовсiм знудилися самi серед гiр.

– Як наловимо яких – неодмiнно прямо до порогу приведемо…

– Та нi, менi не треба до порогу, красно дякую! Я й сам доведу, ось тiльки вiддайте тих дiтей, що ховаете за спинами.

– Нiкого ми, Іваночку, не ховаемо…

– Справдi? Тодi перевiримо! – почувся плескiт води, а нявки, що стояли попереду полонянок коротко скрикнули й зайшлися бiлим паром, вмить перетворившись у пухнастi хмаринки, якi легко попливли за вiтром над головами здивованих дiтей i переляканих нявок.

Коли хмаринки розвiялися, сестри змогли розгледiти новоприбулого.

Свiтле волосся неслухняно спадало на плечi й засмагле обличчя, злегка прикриваючи голубi, майже прозорi очi, що немовби випромiнювали свiтло. Вдягнений у простору полотняну сорочку, ледь вишиту червоним на грудях, i такi ж самi полотнянi штани, вiн нагадував простакуватого героя украiнськоi казки. «Івасик-Телесик», – промайнуло в Ксенинiй головi.

Довго не роздумуючи, Іванко вхопив обох дiвчат за руки i, не кажучи нi слова, швидко повiв за собою. Нявки перелякано дивилися слiдом, i лише старша засичала:

– Вона тобi цього так просто не пробачить…

Але Іванко вже швидко йшов геть – навпростець через поваленi дерева й малинники, мiцно тримаючи за руки обох сестер.

Ксеня знову роздирала об колючi чагарники ледь прикритi сукенкою ноги, але мовчала, зцiпивши зуби, iз заздрiстю думаючи про довгi джинси та кросiвки, що зручно умостилися на ногах сестри.

Коли бiлотiлi нявки щезли з виду, Іванко стишив хiд i вiдпустив нарештi руки дiвчат.