Три хрестики Аліє

Їй пощастило народитися вiд третьоi дружини бея, единоi жiнки, котра принесла йому шлюбних дiтей, i единоi, яку вiн, навiть через двадцять п’ять рокiв пiсля першоi зустрiчi, обожнював.

Юнка мала нечуванi, як для доньки такого вельможi, привiлеi: час вiд часу iй дозволялося полишати гарем у супроводi одного з двох приставлених до неi евнухiв, що ревно охороняли свою господиню та готовi були виконати будь-яку забаганку сiмнадцятилiтньоi Алiе Ханим лише за помахом руки. Як-от зараз.

– Слухаю вас, о зiрко на кримському небосхилi! – звернувся до неi евнух, посмiхаючись надщербленим ротом, у якому бракувало одного зуба.

– Я знудилась. У цьому мiстi не вiдбуваеться нiчого вартого моеi уваги, – байдужим голосом сказала Алiе.

А далi, хитрувато всмiхнувшись одними лиш очима, що визирали з-пiд покривал, продовжила:

– Чула я вiд служниць, що у батьковiй в’язницi тримають якусь особливу панну з Польського королiвства…

– Так, ясна моя господине, ii захопили пiд час минулого набiгу десь у Роксоланii[3 - Роксоланiя – давня турецька назва Украiни.

], – покiрно опустив голову евнух, зводячи до купи й без того густi брови. – Уже з мiсяць тримають. Вона дочка якогось пана-шляхтича iхнього, вочевидь, небiдного, тож скоро за нею приiдуть iз великим викупом.

– Я хочу подивитися на неi, Ельнуре, – владним тоном наказала Алiе.

– Навiщо це вам, моя весняна квiточко? – збентежився евнух, i розгублена посмiшка розповзлася його круглим зморшкуватим обличчям.

 – Батечко ваш, нехай даруе Аллах йому довге правлiння, сваритимуться…

– То й нехай, – спокiйно знизала плечима Алiе.

За мить ii котячi очi знову звузилися до двох тонесеньких щiлинок, у яких заграли веселi бiсики.

– Вiдведи мене до неi. Я хочу подивитися, яка вона – ота шляхетна панянка.

– Ну, добре, золотосяйна пташечко… але ненадовго, згода?

Ельнур, нещасний самотнiй евнух, що з малих лiт i до своеi старостi служив у гаремi бея, по-батькiвськи любив Алiе.

Вiн не мiг вiдмовити жодному ii бажанню, тож i цього разу, незважаючи на дивне прохання, погодився й рушив уперед, кличучи дочку правителя за собою. Йдучи лабiринтом мощених вулиць, якi змiями вилися вгору-вниз мiж мечетями, грецькими церквами й палацами центральноi, франкськоi, частини мiста, вони незчулися, як опинилися в Бiрунi, майже бiля самих стiн фортецi. Тут, у низеньких хатках, мешкали робiтники, торговцi й музиканти.