Три хрестики Аліє

Саме тут, мiж вiрменською майстернею та мечеттю Енiчери Халiл, розташовувалась в’язниця, на верхньому поверсi якоi, у чистих i добре обставлених свiтлицях, тримали особливо важливих полонених.

Вартовi лише покiрно схилили голови, впiзнавши евнуха з гарему правителя та одразу збагнувши, хто його супутниця. Алiе Ханим примружилася й м’якою, ледь чутною ходою попрямувала за Ельнуром. Вузькi сходи привели незваних гостей у довгу галерею, де за гратованими дверима, мов птахи в золочених клiтках, на оксамитових подушках тужили полоненi.

Перекинувшись кiлькома словами з вартовим, Ельнур указав на потрiбну кiмнату-клiтку. Дiвчина пiдiйшла до майстерно оздобленоi кованоi гратницi й зазирнула всередину.

За низеньким укритим iталiйським гобеленом столиком, на розкiшних килимах, сидiли двi молодi жiнки, убранi по-европейськи: в бiлоснiжнi колись сорочки з мережаними манжетами та важкi сукнi з темноi парчi.

– Ота, що в темно-синьому з золотом, – то панi, а у чорному – ii служниця, – шепнув Ельнур, але Алiе вiдсторонила його, жестом наказавши вiдiйти.

Помiтивши татарку, жiнки пiдвели очi.

– Чого витрiщилась? – пiдiйшла до грат панi в темно-синiй сукнi та з викликом задерла вгору пiдборiддя, вiд чого ii досить миловиде обличчя набуло неприемних рис. – Нiколи не бачила шляхтянок? То дивись, дивись! Я знаю, чому в вашому брудному кримському курнику жiнок ховають у гареми й кутають у це ганчiр’я! Нi, не тому, що бояться дiлитися з перехожими тою красою неземною, а тому що соромно кому-небудь показати вашi страхiтливi обличчя! Чи не так, курво малолiтня?!

Панна говорила польською.

– Менi завжди було цiкаво, – заговорила Алiе гарною украiнською з ледь вiдчутною схiдною iнтонацiею, – чи гiдно поведе себе справжня шляхтянка в негiдних ii умовах?

Голос Алiе лився спокiйно й рiвно. Панна здивовано вiдсахнулася, переглядаючись зi своею компаньйонкою.

Чадра закривали обличчя нежданоi гостi, але очi ii смiялися. Нi, вони насмiхалися! А це неможливо було стерпiти!

– Як вас звати, панночки? – Алiе зробила наголос на останньому словi. – Звiдкiля ви? – тепер i в ii голосi зазвучала ледь помiтна, але така колюча насмiшка. – Я достатньо розумiю польську, говорiть!

– Хiба я маю вiдповiдати тобi? – презирливо гмикнула панна, закопилюючи губу й змахуючи з обличчя бiляве пасмо, що вибилося з високоi зачiски.