Три хрестики Аліє

– Можливо, Господь Бог покарае мене за це, але вiн все бачить, вiн знае, що не зрiкаюсь я його… Як би я бажав, щоби по смертi прах мiй упокоiвся на рiднiй землi!.. Але не така в мене доля, – його голос зривався й переходив на шепiт. – Знаю, що не маю права простити, але все ж попрошу. Якщо коли-небудь якась християнська душа iхатиме до украiнських земель, нехай передасть це Марii Кушнiрцi, матерi Лукаша… вона мешкае в Киевi на Подолi…

– А Лукаш – це ти?

– Я, – чоловiк сумно посмiхнувся, i Алiе здалося, що вiн значно молодший, нiж iй подумалося спершу.

Чомусь це спостереження видалось iй важливим. А ще важливiшим було те, що ця людина зi свiтлими очима скоро мусила померти.

– Обiцяю, що передам твого хрестика, Лукаше! – пошепки сказала вона, примушуючи себе вiдiйти вiд грат.

Не обертаючись, Алiе Ханим попрямувала сходами вниз, за всю дорогу додому не зронивши жодного слова.

Казка перша

Принцеса Татарii

Того вечора море було спокiйним, нiби гладiнь дзеркала.

Ледь гойдалися на хвилях легенькi ялики, непорушно стояли оголенi щогли галер.

Алiе завжди любила спокiйне море. Вона йшла на скелi, що височiли за мiськими мурами, де нiхто не мiг ii побачити, знiмала з обличчя чадру та годинами спостерiгала за ледь помiтними гребiнцями зеленавих хвиль, пiдставивши обличчя вечiрньому бризу.

Але сьогоднi спокiйне море дратувало ii. Пiдiбгавши ноги, дiвчина за звичкою сiла на ще тепле вiд денноi спеки камiння, але цього разу воно виявилось надто твердим, а захiд сонця – надто млявим.

Сьогоднi iй хотiлося шторму!

Алiе опустила руку в торбинку, яка висiла на поясi, та дiстала звiдти затерту срiбну монету. Довго тримала ii в руцi, нiби наважуючись на щось, а потiм раптово пiдкинула.

– Один, два… Три!

Монета пiдлетiла угору i, голосно дзенькнувши об кам’яну кладку, повернулася догори тильним боком.

Ледь помiтна посмiшка промайнула на устах дiвчини й одразу ж зникла.

Алiе одягла чадру, поправила оксамитову феску й вiдкинула з обличчя дрiбнi косички, ховаючи iх пiд покривало.

Стрiмким рухом вона звелася на ноги, так i не дочекавшись останнiх променiв сонця.

Обережно спустившись донизу, дiвчина кивнула евнуховi i, оминаючи похмуру сторожу та крикливих мiських торговцiв, неквапно попрямувала до сералю Халiль-бея.

– Дивачка, – почула вона за своею спиною перешiптування вартових, але не озирнулася. Їй не було дiла до думки плебсу.

Халiль-бей саме закiнчив трапезу.