Гроші. Ч 1. Сизий світанок

(«Оце так заховала!» – подумала з вiдчаем Саша i зробила висновки, що наступного разу треба ставити автомобiль значно далi вiд Заповiдника i ховати краще.) За годину вона вже дякувала чоловiкам за турботу i заводила двигун.

– Ну, я поiхала? – запитала, ще й досi не вiрячи, що бiля машини ii нiхто не очiкував у засiдцi.

– Добре. Їдь. І, бажано, бiльше не повертайся сюди. Нiколи!

«Ну, це навряд! – подумала Саша. – Не на ту ви, хлопцi, нарвалися». Проiхала кiлька кiлометрiв, зупинилася. Дiстала мобiльний, набрала друга-чоловiка:

– Алло, Ваню.

Привiт.

– Привiт. Ти де?

– Ну, вже точно не на морi. Я тут наколобродила трохи, хi-хi…

– Повертайся. Розкажеш.

Друг-чоловiк особливо не переймався за неi в таких ситуацiях, вiрив у ii щасливу зiрку, вiрив так само пристрасно, як i кохав. За те Саша його не тiльки любила не менш пристрасно, а й цiнувала – непомiрна турбота ii обтяжувала завжди значно бiльше, нiж клопоти чи обов’язки. Можливо, це i е одна з передумов особистоi свободи – нiхто не мусить про тебе надмiру турбуватися.

А якщо ти вiльний вiд чужоi турботи, значить, вiльний i вiд обов’язку за тi турботи платити взаемнiстю.

Знайома дорога додому, не зважаючи на велику втому, давалася легко. Трохи видихнувши адреналiн небезпеки, Саша вiдчула, як серце гризе незадоволення. Прислухалася до себе, намагаючись зрозумiти, що насправдi не так. Не змогла провести якiсну розвiдку, дiзнатися, як можна нашкодити Хазяiну в Заповiднику? Так, але це можна виправити.

Що ж тодi? «Чорнi списки»? Так, треба дiзнатися, що там до чого, але щось iнше ii засмучувало, iнше… «Краще б мене затримали! – нарештi зрозумiла вона. – Кудись закрили! Стався б скандал, i люди, можливо б, iнакше подивилися на реалii?…» Але вона iхала додому.

2

Там, усерединi чорного масивного корпусу, працювала найсучаснiша електронна апаратура зв’язку i захисту вiд втручань, вiдстеження абонентiв i багато чого iншого, чим вiн нiколи не користувався. Для нього головним було те, що телефон дзвонив класичним дзвоником iз фiльмiв про Другу свiтову вiйну, як дзвонив телефон у кабiнетi Сталiна, а на корпусi знаходилися великi кнопки, напроти яких стояли прiзвища.

Натискаеш вiдповiдну кнопку – апарат бездоганно тебе з’еднуе з абонентом, i ти спокiйно говориш. Маючи глибокий i не завжди позитивний досвiд, вiн страшенно боявся прослухування, нiкому не довiряв, тому питання безпеки стали для нього найважливiшими.