Канікули для Інформи

Як це? Я майже сам усе зробив, залишилася дещиця, а ви отут усе… Прийшли на готове i командуете! Йдiть ви…

– Е-е-е… Та ти, я бачу, навiть не дурненький, ти здоровезний дурень! Невже ти думаеш, що менi потрiбнi твоi смердючi грошi? Чи знаеш ти, що в життi немае нiчого нескiнченного?

– Га? – розгубився Костик вiд такоi рiзкоi змiни теми розмови, на мить замислився i, згадавши шкiльнi уроки фiзики, запитав: – А як же Всесвiт?

– Це непiзнане, – Макровiр говорив не поспiшаючи, немовби розмiрковував уголос, – а от вiртуальний простiр – це майже нескiнченнiсть.

Чи знаеш ти, як пахне влада? Чи вiдчував ти коли-небудь владу над нескiнченнiстю? Ти здатний це зрозумiти й усвiдомити?

Макровiр блаженно заплющив очi, слабка посмiшка заграла на його обличчi. Що вiн бачив? Чому посмiхався?

– А ти про грошi… – голос Макровiра перетворився на саме презирство.

Костик наче прокинувся вiд цiеi короткоi фрази.

– Та забери iх усi! – кинула чорна людина, немов плюнула на пiдлогу.

Макровiр знову замислився. Костик з побоюванням поглядав на свого нового могутнього спiльника. Вiн майже забув про Герича, який колодою лежав посеред кiмнати. Погляд спiткнувся об це нерухоме тiло, i Костик вiдчув щось схоже на каяття. До тями його привiв усе той же крижаний голос Макровiра:

– Комп'ютер вiд цiеi хвилини не вимикати, тут у тебе буде вiкно переходу. Інформу привезти сюди. У Ворзелi, на дачi, в тебе анi комп'ютера, анi Інтернету нема?

Душа Костикова захолола.

Звiдки вiн довiдався про Ворзель? І про дачу? Ну-ну… Отже, стежив вiд початку?

– Ти зрозумiв, що я сказав?

– Зрозумiв.

– Принцесу привезете ввечерi, в сутiнках. Дивиться, щоб нiхто не побачив! У Процесора скрiзь очi та вуха, i взагалi, з ним краще не жартувати! З ним можна грати, але до першоi помилки, а потiм – начувайся! За свою електронну адресу не турбуйся, я ii запечатав. З принцесою поводьтеся чемно й обережно. Майте на увазi, це ще те дiвчисько… Усе запам'ятав?

Костик ствердно кивнув.

Чорна фiгура Макровiра розсипалася на крапки i кометою метнулася до екрана монiтора, затрималася на мить, зi схожого на рiй клубка висунулося два пальцi, пролунало дзвiнке клацання i все зникло в монiторi, немов у кiмнатi нiколи i не було загадкового чорного пана. Костик на все це дивився, як зачарований. За спиною почувся важкий подих – отямився Герич. Костик упав у крiсло.