Справа майстра-червонодеревника

Але ж вона все одно дiзнаеться вiд Якова Менчиця, який зараз подався оглядати мiсце злочину, чи з газет. Інформацiю завжди лiпше отримувати з першоджерела, особливо якщо iнформацiя жахлива. Передана через другi чи третi руки, вона обростае перебiльшеними подробицями, багатозначними напiвнатяками. Нiщо так не лякае, як бiлi плями в розповiдi, котрi ми доповнюемо власними здогадами. Особливо якщо це iсторiя про вбивство.

Примружився, кинув погляд у бiк дiвчини. Мiру не налякаеш такими iсторiями. Сьогоднi вона повiдомила йому, що на час канiкул збираеться допомагати у госпiталi.

– Тому, Тарасе Адамовичу, краще, щоб ми перенесли нашi зустрiчi на ранковi години.

– Якщо я вплутаюся у ще одне розслiдування?

– Не «якщо». Коли вплутаетесь, – без усмiшки проказала дiвчина, звiвши очi над чашкою з ароматним чаем.

За кiлька будинкiв звiдти Якiв Менчиць переступив порiг приземкуватого цегляного будинку, що ховався за високим дерев’яним парканом. Фотограф завмер бiля собачоi буди, Репойто-Дуб’яго рушив за Менчицем.

Сiни маленькi, чисто виметенi, з великою шафою, оздобленою рiзбленням, i лавою навпроти. Зi слiв Тараса Адамовича, майстер мешкав сам, його дружина давно померла, дiтей не було. Може, воно й на краще – повiдомляти про смерть родичам завжди непросто. Про таку смерть – тим паче. Вони йдуть темним коридором повiльно, роззираються навсiбiч, хоч свiтла небагато й складно роздивитися обриси високих шаф i комодiв, що стоять уздовж стiн.

Чи то замовлення, що чекають на покупцiв, чи то звичнi меблi у цьому будинку для приладдя майстра? Менчиць здогадуеться лише про те, що побачить щось не надто приемне для ока у кiмнатi, де знайшли тiло вбитого – за холодними тоном i кам’яним обличчям слiдчого, який сказав iм на порозi своеi оселi посеред яблуневого саду: «Краще, якщо ви оглянете все самi та побачите на власнi очi».

Вiн, напевно, не хотiв говорити, бо поруч була Мiра. Коли ж Якiв Менчиць вiдчинив дверi до простороi кiмнати у будинку майстра, яку заливало свiтло iз трьох величезних вiкон, завмер на порозi.

Пiсля тьмяного коридору, свiтла було забагато. Контраст рiзонув очi, змусив зупинитися. Потiм молодий слiдчий увiйшов до кiмнати, пропускаючи вперед начальника розшуковоi частини.

Ця кiмната, як невдовзi виявилося, була найбiльшою у будинку. Бiля печi ховалися дверi до маленькоi кiмнатки з лiжком загиблого, а звiдти вiв прохiд до комiрчини.