Справа майстра-червонодеревника

Ще до однiеi кiмнати – теж невеликоi та захаращеноi, що бiльше була схожа на майстерню, сповнену мiшанини запахiв фарб i дерева – вели дверi з темного коридору, який вони проминули хвилину тому. Ото й увесь будинок. Обiйшовши його нехитрi закутки за двi години потому, Менчиць зрозумiе, що в будинку Тараса Адамовича кiмнат i дверей – бiльше, i далеко не всi вiн уже бачив. Ураз упiймав себе на думцi про те, що фотографа вони взяли iз собою недарма.

Тiло майстра було полишене на стiльцi посеред кiмнати. Певно, то теж стiлець його роботи – про це свiдчили вигнутi, оздобленi рiзбленням нiжки, темний колiр, поза сумнiвом, цiнноi породи деревини.

Менчиць пригадав хиткi стiльцi у власному будинку, навряд чи вони витримали б те навантаження, яке довелося витримати цьому стiльцю. Майстер був прив’язаний до стiльця товстою мотузкою, яку Менчиць розглядав надто довго, певно, аби не дивитися на тiло. Репойто-Дуб’яго пiдiйшов до нього, поклав руку на плече i сказав:

– Пане Менчиць, покличте фотографа.

І огляньте сусiднi кiмнати.

Фотограф не увiйде до будинку, поки слiдчi, якi працюють на мiсцi злочину, не покличуть його. Репойто-Дуб’яго пропонуе йому простий вибiр – вийти звiдси та оглядати сусiднi кiмнати, не дивитися на руки прив’язаного до стiльця чоловiка. Уникати погляду скляних очей на перекошеному обличчi покiйника. Вiн просто вийде на вулицю i покличе фотографа, який марнуе час бiля собачоi буди. Звичайно, собаку отруiли, щоб вiн не збудив сусiдiв, але вони тут не заради собаки.

Фотографам простiше – Менчиць чомусь упевнений в цьому. Вони дивляться на свiт крiзь скельця чорного апарата, що вiдгороджують iх вiд реальностi, особливо, якщо вона така, як у цьому будинку. У великiй кiмнатi, посеред якоi стоiть стiлець iз темного дерева, забагато свiтла i забагато кровi. Фотоапарат як захисний бар’ер. Принаймнi Менчиць хоче так думати. Вiн кличе фотографа й прохае його пройти до великоi кiмнати.

Вони йдуть разом коридором, Менчиць – попереду, за крок вiд нього – худорлявий чоловiк, вiк якого складно визначити – вiн ховаеться десь мiж зморшками у кутиках очей i безбарвним кольором обличчя, а також на пiдборiддi, що вкрите свiтлою бородою, i в тонких пальцях, якими вiн тримае фотоапарат.

Менчиць мае зараз звернути у дверi, що ведуть до iншоi кiмнати, та пропустити фотографа туди, де на нього чекае iнший слiдчий. Вiн згадуе холодний вираз очей Тараса Адамовича i проходить повз дверi, у якi мав увiйти.