Справа майстра-червонодеревника

Особлива керамiчна коробочка на туалетному столику зберiгала дорогоцiнну пудру з лавандово-блакитним вiдтiнком, яку вона iнодi наносила на обличчя для особливих вечорiв – тих, якi мала на метi провести у тьмяному свiтлi свiчок за келихом улюбленого розе. Такий вiдтiнок при теплому невиразному освiтленнi надавав ii обличчю дивноi невагомостi порцеляни. Обличчя-загадка.

Мiра простежила за рухом ii руки, зустрiлася у дзеркалi поглядом iз сестрою. Вiра пiднесла пуховку до губ, здмухнула зайвий шар, що здiйнявся невагомою хмаркою i звичним рухом ледь торкнула чоло, провела пухiвкою по лiнii носа, затрималася на пiдборiддi.

– Що? – запитала вона, не озираючись.

– Побачення? – чи то поцiкавилась, чи то констатувала сестра.

– Не зовсiм.

– Хiба ти використовуеш цю пудру у випадках «не зовсiм»?

Вiра iгноруе питання, натомiсть примружуеться та завважуе:

– Що сказав наш заклопотаний творець варення про змiну графiка твоеi роботи?

Вiра знае, що вона ходила до Тараса Адамовича.

І вже знае, що той вплутався у нову справу. Балерина не здивувалася, про деталi не розпитувала – чи то iй справдi байдуже, чи то – судячи з особливо ретельноi пiдготовки до вечора – мае значно важливiшi справи, анiж грати у шахи у будинку старого слiдчого. Дiвчина, графiк якоi розписано по хвилинах, не схвалюе рiшення сестри працювати у шпиталi пiд час канiкул на Вищих жiночих курсах, що iх закiнчуе Мирослава цього року.

– Ти справдi цього хочеш? – запитуе вона щоразу, коли Мiра повертаеться пiзно – втомлена i сумна.

У шпиталi безлiч поранених i мало рук. Багато болю i ще бiльше – мовчазноi безнадii. Вiра передае через неi грошi до шпиталю. Говорить, що таким чином зробить бiльше, нiж якщо гаятиме пiв дня у просторих коридорах, якi переповненi пораненими, як це робить старша сестра. Вiра не любить кров i бруд. А з лавандовою пудрою на обличчi у яскраво освiтлених операцiйних виглядатиме схожою на привида, яких, певно, i так вдосталь у тих коридорах та операцiйних.

Мiра згадувала рiвнi ряди лiжок iз сiнними матрацами, десятки ампутацiй, виймання куль i перев’язок на день, бiлi халати сестер милосердя. Вона любила таемничий спокiй ботанiчного саду, в якому влiтку збирали трави для шпиталю. Взимку, коли вони iз сестрою зрiдка гуляли його стежками, сад подобався iй ще бiльше – дерева у снiгових шапках своiм куполом закривали небо, поодинокi лiхтарi срiблили бiле покривало пiд ногами.