Справа майстра-червонодеревника

Маленькi керамiчнi янголята зблискували у приглушеному свiтлi, ледь похитувалися великi склянi кулi, червонiли яскравими бантами фiгурки з печива – власник кондитерськоi подбав про те, аби хоч естетично реабiлiтувати ялинку в очах аж надто активних представникiв церковноi пастви. Мiра любила ялинки. Тарас Адамович, який уже вiдсунув для неi жовтий оксамитовий стiлець за столиком, до якого iх провiв Гуревич, певно теж, бо кинув у той бiк кiлька захоплених поглядiв.

– Я думав, полiцiя прийде по обiдi.

– Певно, так i буде, – вiдповiв Тарас Адамович i ледь схилив голову.

– Але ж ви сказали, що хочете побачити… – власник кондитерськоi чомусь стишив голос i ледь чутно проказав: – Шафу.

– Саме так, – вiдповiв Тарас Адамович.

– Ви не з полiцii? – знов гучно запитав Мусiй Маркович, i чомусь подивився на Мiру. – Хоча… це все пояснюе… Але навiщо вам шафа?

– Я знав майстра, який виготовив ii. Як вона потрапила до вас?

Хтозна-чому Мусiй Маркович Гуревич розповiв iм цю iсторiю.

Тарас Адамович не вимагав вiдвертостi, не говорив звичну напiвправду про службовий обов’язок, не розпитував аж надто ретельно – просто слухав розповiдь стомленого кондитера iз запалими очима. Гуревич запропонував тiстечка до кави, i Мiра, яка ще на порозi завважила неймовiрноi краси еклери, не змогла вiдмовитись. Смак не поступався оздобленню, однак дiвчина встигла дiстати нотатник i почала робити записи, поки власник кондитерськоi поволi оповiдав.

– Майстер, якого ви знали, – Семен Нечипорук – сам прийшов до мене два тижнi тому.

Два тижнi тому Тарас Адамович був на вiнницькому вiйськовому аеродромi – розслiдував справу отруених на борту лiтака авiаконструктора та його дружини. Може, якби вiн не встряг у те розслiдування, то мiг би запобiгти вбивству на Олегiвськiй? Будинок Нечипорука – усього за кiлькасот метрiв вiд його власного. Кудлатий собака, кiмната-майстерня у глибинi будинку, запах фарб i лакiв для деревини – ось що спливало у пам’ятi, коли думав про вбитого.

Невже шафа, про яку теперiшнiй власник говорить чомусь пошепки, стала причиною того, що трапилося?

– Це навiть добре, що ви прийшли раненько – сказав Гуревич. – Ми вiдчиняемо кондитерську о дев’ятiй – хвилин за п’ятнадцять з’являться працiвники. Тодi нам не вдалося б поговорити… кон… конф… конфiденцiйно.

– А це так важливо?

– Звичайно! – звiв кудлатi брови Гуревич.