Справа майстра-червонодеревника

І, думаю, ви знаете, чому, – кивнув Тарас Адамович, нiяк не прокоментувавши ii не надто ввiчливе мовчання останнiх десяти хвилин.

Володимирська блимала вогниками гiрлянд, пахла прянощами й теплим вином. Мiра з усмiшкою поглянула на рожевого вiд морозу, схожого на круглу ялинкову фiгурку, хлопчика, який гордовито тримав у руцi яскравий льодяник, i мовила до старого слiдчого:

– Перед смертю майстер сказав щось про п’ять бикiв…

– Так. І нiжки тiеi сандаловоi шафи вирiзьбленi у формi копит. А отже…

Мiра не переривала.

Слiдчий на мить замислився, нахилився i простягнув замурзаному малому хлопчинi грошi, взявши з його рук кiлька яскравих цукрових пiвникiв.

Перехопивши ii здивований погляд, колишнiй слiдчий пояснив:

– Ваша сестра погрожувала оздобити ялинку в моему будинку. Сказала, що я маю роздобути якихось прикрас до вечора. Роблю що можу, – майже безпорадно розвiв руками Тарас Адамович.

А потiм без вступу повернувся до iхньоi розмови i сказав:

– Так. Я думаю, що Семен Нечипорук перед смертю говорив зовсiм не про кiлькiсть нападникiв.

Вiн говорив про меблi зi свого останнього замовлення. І з його слiв ми можемо зрозумiти, що десь, сподiваюсь, у мiстi е ще п’ять таких шаф…

– Не обов’язково шаф, – проказала Мiра.

– Так. Не обов’язково. Але нам конче потрiбно знайти цих «п’ять бикiв», якi майстер, хтозна-чому, розпродав у рiзнi руки.

Вiн зупинився бiля крамнички, де у вiтринi поблискували бiлими боками керамiчнi янголята. Аж раптом його окликнув знайомий голос:

– Тарасе Адамовичу!

– Вiтаю вас, пане Менчиць, – усмiхнувся колишнiй слiдчий.

Мiра здивовано подивилася на хлопця. Чогось дивно було зустрiти його тут, посеред вулицi, та ще й тодi, коли вона кiлька хвилин тому думала про нього. Хоча – чому дивно? Будинок Киiвськоi мiськоi полiцii – поруч. Менчиць мае бути на службi. Певно, вiн теж стежить за будинком на розi Прорiзноi. Чи керуе тими, хто стежить – молодий слiдчий невловимо змiнився вiдтодi як вони шукали ii зниклу сестру, балерину Киiвськоi мiськоi опери.

З не надто впевненого i нервового працiвника антропометричного кабiнету перетворився… Складно оформити невиразнi вiдчуття у слова, а думки про Менчиця останнiм часом були все невиразнiшi. Мiра серйозно розмiрковувала, що варто було б спитати у нього, чи не надсилав аферист Досковський – чи й Барбара Злотик – йому iще якихось листiв. Але, коли вже збиралася вимовити запитання уголос, дивний новий вираз його обличчя змушував ii вiдкладати розмову на потiм.