Справа майстра-червонодеревника

Тепер – на пiсля свят. У цiй метушнi зараз нiхто нiкому не вiдповiдае на листи, навiть Тарас Адамович занедбав свою кореспонденцiю. Чи пiсля закiнчення розслiдування, цього разу нового, бо ж убивцю авiатора Курдашова та його дружини вони вже знайшли. Чи тодi, коли з мiста поiде Менчицева мама, яка вiдверто ненавидить сестер Томашевич пiсля прикрого епiзоду в кав’ярнi «Бiля чеськоi корони» – молодша iз сестер Томашевич вирiшила не поступатися поважнiй панi зручним столиком бiля вiкна, чим i викликала ii невдоволення.

Якiв Менчиць вiдволiк ii вiд думок несподiваною фразою:

– Добре, що я зустрiв вас тут.

Вiн звертаеться лише до старого слiдчого, отож, певно, радiе саме йому. І чому вона взагалi зараз мiркуе, чи радiе Менчиць, коли бачить ii, чи нi?

– На Олегiвськiй знову пригода, – сказав молодий слiдчий.

– Убивство? – звiв брови мешканець названоi вулицi.

– Принаймнi я точно знаю, що убили не вас, – мимоволi усмiхнувся Менчиць i додав: – Але нi. Пограбування!

– А ось тут я не певен, що пограбували не мене, – спокiйно мовив слiдчий, – дивнi часи.

Колись Олегiвська була найспокiйнiшою вулицею у мiстi, – i старий слiдчий повiльно рушив у напрямку, де Володимирська зустрiчалась iз Трьохсвятительською, а далi – сяяв банями Фролiвський монастир.

VI

Аристарх

Олегiвська сповнена незвичноi тривоги. Паркани найближчих будинкiв ховають неспокiй, що просочуеться з подвiр’iв. Назву вулицi змiнили не так давно. Дiд Тарас Адамовича пам’ятав зовсiм iншу, ту, що була, певно, з часiв перших киiвських князiв.

Дорога, яку обступали акуратнi будиночки, пiдiймалася до Щекавицького кладовища i з давнiх-давен звалася Погребальною. Олегiвською – на честь князя, який, за легендою, похований на горi Щекавиця – вона стала не бiльш як пiв столiття тому. Може, й малий Тарас застав цю вулицю пiд первiсним iменем, лише не пам’ятав про це.

Вiн звик до ii ранковоi урочистоi тишi, яку зрiдка порушував собачий гавкiт чи рипiння барабанiв криницi, вiтання сусiдiв через паркан чи мекання iз сусiднього двору, куди вiн звик приходити по козячий сир, молоко i свiжi вершки.

То що ж вiдбуваеться на цiй вулицi, що останнiми днями мало не щодня вiтае полiцiю?

Якiв Менчиць, зосереджений i мовчазний, зараз стояв поруч, i так само, як Тарас Адамович, дивився туди, де за невеличким вигином ховалися далекi будиночки й паркани. Мiра сказала:

– Тут усе тихо. Мабуть, потрiбно пройти трохи далi.