Справа майстра-червонодеревника

І вони пiшли, не перемовляючись мiж собою i не висловлюючи припущень. Складно щось припускати пiсля того, як бачив тiло закатованого мешканця вулицi кiлька днiв тому. Що могло статися тут, у самому серцi давнього мiста, де акуратнi будиночки вишикувалися рiвними рядами за парканами? Будь-що.

Ось вони проминули паркан, що ховав за собою яблуневий сад Тараса Адамовича, рушили далi, повз будинок сусiдки, якiй вiн вiддавав цибулиння пiсля приготування варення. Вона привiталася зi слiдчим у вiдставцi через огорожу.

Далi озивалися собаки за парканом старого буркотуна, який вирощував на городi найгарнiшi у Киевi соняхи й нерiдко сварився на хлопчакiв, яких спокушали круглi, мов тарiлки, жовтогарячi голови, повнi насiння. Ось акуратний будиночок шевця, далi – кiлька вибiлених хатинок, що по-святковому притрушенi снiгом. Олегiвська гарна пiд час рiздвяних свят, хоч фотографiв клич.

Фотографа вони зустрiли у дворi одного з будиночкiв, що був схожий i несхожий на решту по цiй вулицi.

Невисокий паркан, розчищенi дорiжки вiд снiгу, дзявкотливе собача бiля буди й полiцiя, присутнiсть якоi вони завважили ще звiддаля.

Менчиць привiтався з фотографом, запитав:

– То що тут сталося?

– Пограбування. Але, здаеться, нiчого цiнного не поцупили.

– То чому ж тут полiцiя?

– Налякали господиню, розламали велику шафу. Господарiв не було вдома – гостювали у родичiв. Зранку жiнка повернулася – побачила скоене, – вiн нервово усмiхнувся, додав: – Шафу розтрощили, наче хотiли позбутися ii.

– Як вас звуть? – спитав Тарас Адамович.

Фотограф нiяково усмiхнувся i пробурмотiв:

– Аристарх Любодюченко. До… ваших послуг, пане.

Тарас Адамович не застав часiв, коли в полiцii був постiйний фотограф. Фотоапарат застав, а от справжнього фотографа у розшуковiй частинi, який би виiжджав разом зi слiдчими на мiсце злочину – нi. Хоч фотографiв нерiдко запрошували до спiвпрацi, зокрема на цьому наполягав Георгiй Рудий.

Худорлявий чоловiк зi свiтлою борiдкою i тихим сумом на сподi запалих очей уважно вдивлявся в обличчя старого слiдчого, але далi мовчав. Тарас Адамович запитав:

– Ви сфотографували?

– Уламки? Звичайно. Це було нескладно. Не так, як минулого разу, коли…

І не договорив. Певно, згадував кiмнату, в якiй знайшли скривавленого майстра. Уламки людського тiла фотографувати складнiше, нiж розламанi частини шафи, нехай i з цiнного дерева.