Справа майстра-червонодеревника

Менчиць, привiтавшись iз колегами й перемовившись кiлькома словами, лишився з Мiрою на подвiр’i, Тарас Адамович пройшов усередину. Вiн знав господиню – свiтловолосу, зазвичай, усмiхнену жiнку, яка зараз злякано зазирала йому в очi бiля розламаноi шафи. Може, якби вона лишила шафу десь у кухнi, де рiвнi ряди глечикiв визирали з буфету, а пiч пломенiла маками та пiвнями, ii це не так шокувало б, як розтрощена шафа бiля лiжка. Господар будинку – якийсь дрiбний думський службовець – ось-ось мав би повернутися додому – по нього вже послали.

Тарас Адамович оглянув рештки шафи, торкнув рукою вiдламану нiжку, мовив:

– Цiкава форма…

Жiнка звела на нього вологi темнi очi, проказала, мов у трансi:

– Так… У формi копит. Ми здивувалися, але ж Семен був вигадником. Любив вирiзати всiлякi цiкавинки.

Кiмната свiтла i простора, вибiлена i виметена. На стiнах – килимки та рушники. Фотограф увiйшов до кiмнати тихо. Стомлена i налякана жiнка вийшла кiлька хвилин тому – здаеться, чоловiк урештi повернувся з роботи.

Тарас Адамович не запам’ятав прiзвище худорлявого з фотоапаратом, схожих на який колишнiй слiдчий нiколи не бачив.

– Тут подвiйний об’ектив, – пояснив фотограф, який, вислухавши прохання про кiлька додаткових фото, взявся до роботи. Тарас Адамович оглянув iще кiлька уламкiв, сподiваючись, що грабiжники не забрали iз собою найцiннiшi. Здавалося, щось важливе випустили з уваги i фотограф, i полiцiя.

– Хiба не в усiх фотоапаратiв такий?

– Нi, – енергiйно захитав головою Аристарх, – колись фотоапарати були досить громiздкими, складалися з двох ящикiв.

Зараз такi використовують хiба у фотоателье.

– А ви не любите фотоателье?

– Ненавиджу. Хоч i набивав руку саме там. Не люблю зрежисованi фото, вони несправжнi.

Тарас Адамович здивовано гмикнув, пiдсунув ближче до фотографа частину нiжки розтрощеноi шафи.

– А якi ж справжнi?

– Складно пояснити. Ви… читали «Фауста», пане слiдчий?

Тарас Адамович примружився, але не вiдповiв.

Фотограф висунув об’ектив, клацнув затвором фотоапарата.

– «Спинися, мить!», – урочисто проказав вiн i додав: – Найпрекраснiшi – зупиненi митi на фото. Людина не бачить, що ii фотографують, вона рухаеться так, як звикла. Смiх, сльози, вигуки, усмiшка – все на таких фото видаеться справжнiм. Ось тiльки громiздкий апарат не дозволить вам вихопити таку мить. Навiть бiльш легкi моделi – з об’ективом-мiхом – вимагають багато уваги, – вiн знову клацнув затвором фотоапарата.