Справа майстра-червонодеревника

Вiн прослiдковуе за поглядом начальника розшуковоi частини й теж усмiхаеться – бiля дверей веранди стоiть той, до кого на похорон Мiра, можливо, колись i убереться у чорну вуаль, однак не сьогоднi.

– Пане Менчиць! Олександре Семеновичу! Несподiвано бачити вас тут разом, хоч я i здогадуюся про причину вашого вiзиту, – гучно озвався з порогу господар будинку посеред яблуневого саду.

– Ми думали, вас убили, – щиросердно зiзнався Репойто-Дуб’яго та усмiхнувся. Його молодий колега почервонiв.

– О-о-о? – питально звiв на лоба густi брови Тарас Адамович.

 – Що ж, матиму на увазi, що у разi моеi смертi за справу вiзьметься особисто начальник розшуковоi частини Олександр Семенович Репойто-Дуб’яго.

– Наступного разу не приiду, доки напевне не переконаюся, що то таки ти вiддав Боговi душу. То що тут сталося на цiй вулицi, яку не кожен знайде у лабiринтах Подолу?

– Вбивство. За кiлька будинкiв звiдси.

– Отже, таки вбивство, – спохмурнiв Репойто-Дуб’яго. – Тобi щось вiдомо?

– Я оглянув тiло. І будинок.

Колишнiй колега хитнув головою.

– Імпровiзуеш, Тарасе Адамовичу. І що скажеш?

– Кiлька речей непокоiть мене. Однак краще, якщо ви оглянете все самi й побачите на власнi очi. Мiро, – раптом звернувся вiн до дiвчини, – ви говорили щось про трави… Панi Марта у Киевi?

– Так, – ледь чутно прошепотiла Мирослава.

– Тодi залюбки пригощу вас усiх особливим чаем панi Марти, звичайно, знайду й дещо до чаю. Чекатиму вашого повернення, – сказав старий слiдчий та подивився на Менчиця.

– Ким був загиблий? – запитав Репойто-Дуб’яго.

– Майстром-червонодеревником.

– І тебе щось непокоiть?

Тарас Адамович на мить замислився та згодом вiдповiв:

– Так, кiлька речей. Найбiльше – напис, який вiн залишив на пiдлозi.

– Вiн устигнув щось написати?

– Так. Перед смертю. Лише одне слово, яке я не розумiю.

Мiра стояла блiда – розмови про вбивства та ще й до ранковоi кави не додають настрою. Проте Менчиць не мiг позбутися вiдчуття неймовiрного полегшення, яке намагався приховати.

Репойто-Дуб’яго запитав далi:

– І що за слово?

Тарас Адамович узяв iз рук Мiри пакунок, ширше прочинив перед нею дверi на веранду та вiдповiв:

– «Крааль».

– Крааль?

– Так.

– І що б це могло означати? – запитав Репойто-Дуб’яго.

– Отож i я не розумiю. Однак, окрiм напису, ви знайдете у будинку вбитого чимало речей, якi вас зацiкавлять.

Репойто-Дуб’яго кивнув i промовив:

– Зустрiнемось по обiдi. Не думаю, що закiнчимо ранiше.