Справа мертвого авіатора

– Вiн i так бездоганний, – прокоментував Менчиць, вiдкушуючи шматок. – То ви були на аеродромi?

Вiра питально поглянула на сестру.

– Я не розповiдала, бо… – почала Мiра.

– Вважаете це таемницею слiдства? – запитав Тарас Адамович, – Мiро, все гаразд. Упевнений, ваша сестра не розголошуватиме подробицi розслiдування, якщо, звiсно, не знудиться, вислуховуючи нашi припущення.

– Знуджуся, – пообiцяла Вiра, – ви ж розслiдуете вбивство у лiтаку? Його все одно обговорюе пiв мiста. Якщо якась вiнценосна особа не здiйснить вiзит до Киева чи ще когось не вб’ють, усi плiткуватимуть про вашу справу щонайменше два тижнi.

А ви ходили на аеродром, щоб знайти свiдкiв?

– Так.

– Отримали потрiбну iнформацiю?

– Ще не впевненi.

– Тобто?

– Робота зi свiдками… завжди непроста.

Про свiдкiв Тарас Галушко говорив колись з Естер, спогади про яку останнiм часом спливали у пам’ятi дедалi частiше, обпiкаючи холодом. Вона любила сперечатися, посилаючись на авторитетiв, хоч це нiколи не було для нього остаточним доказом – авторитети нерiдко помиляються частiше за iнших.

Вiн розповiдав iй, як зi свiдками працював Георгiй Рудий – дивився в очi, вивчав, кидав слова, якi провокували вибух. Рудий занурювався у темне життя мiста, знаходив очевидцiв, яким не була рада жодна зала суду. Їх могли не брати до уваги адвокати чи прокурори, свiдкам Рудого не вiрили присяжнi. Але з iхньою допомогою начальник розшуковоi частини Киiвськоi мiськоi полiцii виявляв докази, якi не могли iгнорувати в судi.

Блiдий овал обличчя, темне волосся, завжди зiбране, нiби замкнене у в’язницi зi шпильок. Зрiдка вона прикрашала зачiску мерехтливою шпилькою iз метеликом. Вiн пам’ятав ii темнi сукнi з комiрцями-стiйками, тендiтнi бiлi руки – певно, iм не вистачало сонця, бо нерiдко вiн помiчав, що вони бiлiшi за папiр. Прозорiшi за папiр.

– Чому тебе це дратуе? – запитувала Естер.

– Дратуе? Зовсiм нi. Але ти говориш, що свiдки не мають жодного значення в роботi слiдчого.

– Не зовсiм так.

Це була ii улюблена реплiка. Вона говорила «не зовсiм так», навiть коли сперечалася про якiсть кави чи фасон сукнi. Вплiтала ii у мереживо довгих розмов, коли хотiла у чомусь його переконати. Говорила похапцем або розтягувала слова, усмiхалася, зустрiчаючись iз ним очима над келихом чи пропалюючи сердитим поглядом. Кидала необережно, нiби ненароком, однак вiн знав – якщо Естер Бенкендорф проказала цю фразу, отже, стоятиме на своему до кiнця.