Справа мертвого авіатора

Усього за маршрутом курсувало шiсть трамваiв i один особливий – особистий вагон Давида Марголiна. У його салонi шiсть рокiв тому слiдчому Галушку призначив зустрiч iнший король, цукровий – Лев Бродський. Вiн попросив знайти зниклу з його будинку картину. Без розголосу.

– Дивне мiсце для зустрiчi, – прокоментував тодi цей вибiр слiдчий.

– Так, далеко вiд центру, але я не хотiв би привертати зайву увагу, – мовив Бродський, – врештi, я прошу вас розшукати картину як приватна особа – без усiляких полiцейських процедур зi звiтами й обшуками.

Давно це було, ще до вiдставки Тараса Адамовича. Невже у Льва Ізраiльовича знову поцупили цiнний експонат iз колекцii?

Вiзник кивнув у вiдповiдь на реплiку Тараса Адамовича щодо пункту призначення, пiдiгнав коня. Колишнiй слiдчий пiдняв комiр пальта, щiльнiше насунув капелюх. І чого вiн iде? Врештi, братися за ще одне розслiдування вiн не збираеться, мiг би просто проiгнорувати запрошення – певно, це було б розцiнено як вiдмову. Однак колишнiй слiдчий iхав i вдивлявся у посiрiлi вiд холоду будинки та дерева, що пролiтали повз.

Думав про Куренiвський аеродром, Мiру в темнiй вуалi на кладовищi та монокль Фогля, який вдивлявся у дiвчину поруч з Яковом Менчицем.

– Гайда, пане?! – вiзник змусив виринути з глибини роздумiв.

– Так.

Демiiвка зустрiла тишею, що контрастувала з гомiнкими центральними вулицями, та пронизливим вiтром, який зазвичай гуляв околицями, не в змозi увiрватися в серце мiста. У таку погоду варто було б розтопити пiч, пекти маковi рулети, як Марта, або яблучнi пироги, сортувати листiвки, до яких нiяк не дiйдуть руки у лiтню пору.

Тарас Адамович зiтхнув, рушив до трамвайноi зупинки i помiтив як з-за рогу виринув особистий трамвай Давида Марголiна. Вочевидь, на нього чекали.

Це був вагон-люкс, власник якого подбав про iнтер’ернi деталi. Згадалося, як Мiра Томашевич говорила колись про екiпаж балерини Анни Павловоi. Історiю вона переповiдала зi слiв сестри, тож деталi могли загубитися, однак одне вiн пригадав – усерединi екiпаж було оббито рожевим оксамитом.

Інтер’ер трамвая Марголiна теж був оксамитовим, хiба колiр був насиченiший – майже вишневий. На стiнах висiли дзеркала, бiля дальньоi стiни сяяв келихами i колекцiйними пляшками шинквас – оце й усе, що запам’яталося Тарасу Адамовичу з минулоi поiздки. Вагон зупинився бiля слiдчого, дверцята вiдчинились. Тож вiн, розцiнивши це як запрошення, пiднявся схiдцями й пiрнув до салону.

Усерединi на нього чекав не Лев Бродський.