Хвороба Лібенкрафта. Morbus dormatorius adversus: понурий роман

– Та пожди ти, сосед! Я ж iще хотiв тобi розказать! – сердито й трохи нiби аж ображено закричав вiн услiд, проте Ігор спiшно подолав останнi сходинки i, штовхнувши дверi на однiй петлi, вискочив у двiр.

Трамвай був напханий, видно, попереднiй пройшов досить давно. Ігор за звичкою зачаiвся на задньому майданчику – там усе ж було трохи вiльнiше. Вискочив вiн з трамвая за зупинку до театру: хотiлося пройтися, та й часу трохи ще лишалося. Обiйшовши територiю, вирiшив зайти з боку внутрiшнього двору.

На господарчому виходi Вiктор з робiтниками сцени палив сигарети i спльовував на брудний снiг жовтуватою слиною.

Вiн розповiдав про якийсь випадок – Ігор почув уже самий кiнець розповiдi:

– …i за нею як рвонули всi! Вона бiгти не може, бо сумка важка, а кинути не догадуеться. Наздогнали, збили з нiг, як почали валити. Причому обережно так, щоб кров'ю не замаститися! Я теж разiв зо два приклався: це ж зараза могла i з дiтьми в пiсочницi гратися, i в пiд'iзд забрести випадково!.. – Тут Вiктор зауважив Ігоря, махнув йому назустрiч: – Привiт! Там Метелецький вже ролi роздае! Кушнiр, здаеться, пригадав майже всiх, хто в тiй п'есi як називаеться!

– І що? – Ігор зупинився, почав теж нишпорити по кишенях за сигаретами.

– Вiн за тебе питав! Так що ти не кури, зразу шуруй до нього.

– А-а-а… Ну, добре. – Й Ігор, так i не знайшовши курива в кишенях, рушив до кабiнету режисера.

У кабiнетi стояла напiвтемрява: бордовi штори на вiкнах були щiльно стуленi, а Метелецький сидiв у своему крiслi з увiмкненою настiльною лампою.

Вiн щось писав у блокнотi. Та в першу мить, коли Ігор, подолавши двое дверей, зовнiшнi i внутрiшнi, переступив порiг, йому на якусь крихiтну долю секунди здалося, нiби вiн бачить за столом якусь безформну масу, темно-брунатну купу плотi, в'язку i розпливчасту. Але вже в наступну секунду тi обриси зникли, стрiмко згрупувавшись у кощаву й ставну постать режисера.

– О, це дуже добре, що ви зайшли, шановний, – Метелецький зиркнув на нього поверх окулярiв. – Сiдайте.

Ігор сiв, стиснувши колiна, потiм трохи розслабився, закинув ногу на ногу й упiймав на собi погляд режисера.

Той усмiхався.

– Ви у нас актор… третьоi категорii?

– Четвертоi, – поправив Ігор. До третьоi йому було ще далеко, рокiв два або й три. Якщо провiдних ролей не грати.

– Четвертоi, – погодився Метелецький. – Але, незважаючи на це, ми вирiшили пропонувати вам одну з головних ролей у новiй постановцi. Навiть, я б сказав, головну роль. Найголовнiшу, я б сказав.