Хвороба Лібенкрафта. Morbus dormatorius adversus: понурий роман

– Он як? – Ігор не знав, що вiдповiдати. Вiн перевiв погляд з обличчя режисера на завiшанi театральними афiшами стiни його кабiнету.

– Саме так! – Режисер потягнув паузу. – Ми й справдi зупинились на вашiй кандидатурi. Ви вже скiльки у нашому театрi?

– П'ять рокiв… – Ігор напружив пам'ять. Нi, справдi, таки п'ять повних, шостий iде вiд минулого серпня.

– Ну, ось бачите, – невiдь-чому вдоволено протягнув режисер. – Цiлих п'ять рокiв. Можна сказати, добру частину вашого молодого життя ви провели у цих стiнах! Тож, мабуть, пора вже й категорiю пiдвищувати, i за серйознi ролi братися.

Як ви гадаете, пора? – У поглядi режисера крiзь окуляри змiшалися щира батькiвська приязнь i насторожене очiкування вiдповiдi.

– Гм… Може… мабуть, пора… – видавив iз себе Ігор. – Але ж… здаеться, головну роль у цiй постановцi мае виконувати Семен Маркович? Хiба нi?

– Так! Так, шановний! – Худорляве обличчя Метелецького розпливлось, наскiльки це було можливо, у посмiшцi, нiби й приязнiй, проте дещо зверхнiй.

 – Семен Маркович теж гратиме царя Едiпа! Вас це дивуе?

– Нi. Нi, не дивуе. – Ігор вирiшив нiчого не запитувати, нехай все з'ясуеться саме собою.

– Ось i добре! Ви вже ж лишiть, будь ласка, право режисеровi на його особистий творчий пошук! – з притиском вимовив Метелецький, прибираючи усмiшку з обличчя. – В моему потрактуваннi цього твору царя Едiпа можуть виконувати i два, i три, i чотири актори, скiльки вже я вважатиму за потрiбне!

– Еге ж… Так. Добре, я не проти. – Ігор вiдчув, як у шлунку неприемно гусне порожнеча.

 – Я просто так запитав…

– Отож, шановний! – Метелецький начебто вже повернувся до попереднього доброзичливого стану. – Зараз ви повертайтесь на сцену, i за кiлька хвилин ми почнемо першу репетицiю. Семен Маркович нам пiдказуватиме перебiг дii, i ми намiтимо, так би мовити, основну канву спектаклю. Згода?

– Ага. Тобто так, авжеж, згода… – Ігор вiдчайдушно вдихнув повiтря й наважився на запитання: – А чи не можна попросити… аванс? Бо нам же не платили з минулого лiта.

А в мене дружина i донька маленька…

– Аванс? – Режисер замислився. Видно, Ігореве запитання дещо збило його з пантелику, бо думками вiн уже був на сценi, у стихii вiльноi творчостi. – Ах так, аванс!.. Звiсно, аванс! Ну що ж, я сьогоднi ж потелефоную, вiддам розпорядження бухгалтерii.

– Дякую! – Ігор просяяв. – Дуже вам дякую! То я можу йти? В значеннi – на сцену?

– Так, йдiть i чекайте. Я маю ще пару хвилин попрацювати над планом постановки.