Хвороба Лібенкрафта. Morbus dormatorius adversus: понурий роман

 – І режисер Метелецький знову пiдсунув до себе розгорнутого блокнота. Вже з дверей, озирнувшись, Ігор зауважив, що режисер, ледь-ледь висолопивши язика, малюе на всю сторiнку велике коло.

* * *

В залi було напiвтемно й порожньо. Скраю, в першому ряду, сидiв Семен Маркович, пiдперши голову рукою. Пов'язка на головi цього разу вже була чиста, проте на чолi й над очима замiсть учорашнього йоду було густо помащено зеленкою. Подряпини ствердли i проступали дедалi чiткiше пунктирним струпом, де грубшими лiнiями, а де й зовсiм тоненькими.

Вони вiялом тяглися з-над очей угору i зникали пiд пов'язкою.

Зауваживши Ігоря, старий актор стрепенувся й навiть, як здалось, усмiхнувся. А Ігоревi в напiвтемрявi зали знову трапилося секундне видiння: неначе в Семена Марковича з голови, з лоба, звiдкись iз-пiд пов'язки, тягнувся аж пiд стелю свiтлий золотистий протуберанець, звивистий промiнь, який розсипав навколо дрiбнi мерехтливi iскри. Втiм, вiн склiпнув – i видiння минулося.

– Сiдайте бiля мене, доки репетицiя не почалася.

Побалакаемо. – Семен Маркович указав на мiсце поруч. Ігор опустився у крiсло. Вони з Кушнiром досi нiколи довго наодинцi не розмовляли – тiльки тодi, як курили у дворi й той раптом згадав загадкового короля. Але то й не справжня розмова була, а так – спiльне вдихання нiкотину.

– Я маю вам дещо розповiсти з того, що пригадав. – Семен Маркович повернув i схилив голову, тюрбан пов'язки таки й далi трохи збивався, налазячи йому на очi. – Отож ваш герой живе з прийомними батьками, не знаючи, що насправдi вiн – син царя.

І сам вiн цар, розумiете?

– Не зовсiм… – Ігор наморщив чоло. У шлунку смоктало дедалi сильнiше.

– Ну, бачите, вся п'еса побудована на цьому його незнаннi й на вiдкриттi страшного для нього знання…

– А чому «страшного»? – Ігор таки примусив себе думати про п'есу, а не про вiдчуття в животi. – Що в цьому страшного?

– Так отож. У кiнцi вiн, дiзнавшись, що вбив свого батька й i одружився зi своею матiр'ю, йде за мiсто i там на самотi виймае собi очi.

– То ви?.. – Ігор нарештi починав щось розумiти.

– Так. Я гратиму Едiпа в другiй частинi спектаклю. Так вирiшив режисер.

– Та нi. Я не про те. – Ігор перейшов на шепiт, хоча крiм них у залi нiкого й не було. – Ви що, вивчали такi твори, коли навчалися у тому, як його, театральному?..

– …Інститутi. Так. Вивчав. Ми тодi класику штудiювали, i то ретельно… – Кушнiр кивнув головою, i пов'язка ще бiльш насунулась на обличчя.