Хвороба Лібенкрафта. Morbus dormatorius adversus: понурий роман

 – Так що й досi, як бачите, дещо пам'ятаю.

Позаду вiдчинилися дверi до зали, й крiзь них увiрвалося благеньке свiтло з коридору та гамiр кiлькох голосiв. Режисер Метелецький у супроводi групки акторiв прямував центральним проходом помiж рядами.

– Ось! Нашi головнi героi вже тут! – вiн широким жестом вказав на Ігоря й на Кушнiра. – Два царi! Два Едiпи!

– Їх що, буде два? – запопадливим голосом запитав хтось iз акторiв, котрi супроводжували Метелецького.

– Так! Їх буде двое! Зрештою, я, як режисер, маю право на творчий пошук! – режисер говорив це, явно кокетуючи.

Навряд чи хтось у театрi, та й у всьому мiстi, мiг би поставити пiд сумнiв право режисера Метелецького на творчий пошук. – До речi, щоб я потiм не забув, – вiн довiрливо схилився над Ігорем i перейшов на тихе, приватне туркотiння, – я переговорив з бухгалтерiею. Пiсля закiнчення репетицii можете пiдiйти отримати аванс…

– Дякую! – Ігор не зумiв сказати цього так само приватно. Прозвучало голосно i пафосно. Режисер довiрчо поклав йому руку на плече:

– А тепер прошу на сцену.

Зараз я вас усiх розставлю так, як бачу на початку дii. Так, ви, Ігоре, ходiть сюди, ближче, ближче… Тож тут добре буде. А ви, Семене Марковичу, в першiй частинi будете не Едiпом, а тим пророком…

– Оракулом… – поправив режисера Кушнiр.

– Ну, нехай оракулом, – поморщився Метелецький.

– Де я стою? – запитав старий, повiльно пiднiмаючись на сцену.

– Ви?.. Ви зараз не стоiте, а виходите з-за лаштункiв. А ви, Ігоре, ви чуете мене?..

– Так, чую, – вiдгукнувся Ігор.

– Ви в цей час вiдтискаетеся вiд пiдлоги. Це буде символiзувати вашу втечу з дому. Тобто не вашу, а вашого героя, персонажа, розумiете?

– Розумiю… – знову вiдказав Ігор, дещо невпевнено цього разу.

– Так ось, ви тут, на краю, лежите i вiдтискаетеся, вiдтискаетеся, вiдтискаетеся… До речi, скiльки разiв ви можете вiдтиснутися?

– Не знаю. Разiв двадцять, може, тридцять.

– Мало! – Режисер трохи спантеличено замислився. – А якщо ви будете вiдтискатися не до повноi знемоги, а так, разiв по десять? Зачекайте! – раптом голосно заволав Метелецький, звертаючись уже не до Ігоря, а до всiх на сценi.

– Чекайте! Пророковi потрiбен поводир! Адже вiн слiпий! Вiн же слiпий, так, Семене Марковичу?

Кушнiр кивнув з протилежного краю сцени.

– Тодi справдi потрiбен поводир! Або – поводирка! – Творче натхнення осяяло кощавувате обличчя режисера. – Ану, Ларисо, ходiть сюди! Станьте бiля Семена Марковича! Трохи спереду! Отак, отак!..