Всесвіт

Всесвiт

Олександр Скороход

„ВСЕСВІТ” – пригодницький роман про чотирьох молодих людей, якi шукають себе та свiй ШЛЯХ у цьому свiтi. Їх долi час вiд часу переплiтаються у павутиннi загадкових обставин пов’язаних з викраденням картини украiнського художника-авангардиста Стефана Масленко, на якiй, як стверджуе митець, йому вдалося зобразити ВСЕСВІТ. Та хiба справдi можливо зобразити неосяжне? Виразити невиразне? І як це зробити? Розкрити таемницю допоможе Сан Санич, загадковий товариш митця, МАЙСТЕР i мешканець ВСЕСВІТу.

Олександр Скороход

ВСЕСВІТ

ЧАСТИНА І

ШУКАЙ КОРІННЯ – УСЕ В ТОБІ

Корiнець перший

* * *

«Боiнг» м’яко скрегоче колесами бетонованим полем та зупиняеться на вiдведеному спецiально для нього секторi аеропорту «Бориспiль». Ременi безпеки вiдстебнуто, мобiльнi телефони знову ввiмкнено. Ще якiсь кiлька хвилин – i трапом бадьоро тече людський потiк iз ручною поклажею, сувенiрами в кишенях, дiтьми, якi весело галасують та смикають дорослих. Бiля лiтака вже чекае спецiальний автобус, який доставляе пасажирiв безпосередньо до термiналу аеропорту.

Звiсно, вiн трохи замалий для всiх прибулих, особливо пiсля европейських напiвпорожнiх автобусiв, однак пасажири «Боiнга» розумiють: iншого не буде. Тож остаточно спускаються з небес на землю та втискаються у транспортний засiб, люб’язно наданий «Украiнськими авiалiнiями».

По трапу зiйшов невисокий чоловiк у дiловому костюмi та осiннiй куртцi, розмахуючи чорним шкiряним чемоданчиком i усмiхаючись широкою, майже бiлоснiжною посмiшкою.

На вигляд йому можна було дати рокiв 30–40, тобто вiк був зовсiм не конкретним. Вiн попрямував до автобуса й загубився в натовпi.

Уся дрiмота та сонливiсть Андрiя, молодого мiцно збитого журналiста, щезли, тiльки-но вiн вiдчув, що хтось легенько трусить його за плече. Пiсля нещодавнього «вiдпочинку» в спортивному таборi, де обiднiй сон був обов'язковим, хлопець цiеi пори хотiв спати майже весь тиждень. Спортивний режим, як-не-як…

Андрiй випростався в крiслi, витягнувши руки з кишень спортивноi куртки, автоматично зняв затемненi окуляри та подивився своiм твердим поглядом на незнайомця.

Перед ним стояв та усмiхався на всi 32 зуби описаний вище панок.

– Перепрошую, що потурбував, та, можливо, ви пiдкажете, як менi дiстатися до цiеi вулицi? – вiн простягнув папiрець iз нечiткою, нашвидкуруч виведеною назвою. Андрiй не без проблем прочитав написане.

– Хм-м, пiдкажу. Це в районi метро «Дорогожичi».