Фатальна помилка

Отже, все, що сталося з тобою, – це просто попередження тобi вище.

– Менi потрiбно змiнити життя? – несмiливо поцiкавився князь.

– Нi, чадо Андрiю, тобi треба в усiх подробицях згадати, яким ти жив, а також добряче подумати про те, яким став унаслiдок такого життя.

– А звiдки ти, отче, знаеш мое iм’я? – здивувався князь.

– Та хто ж у наших краях не знае князя Немирича!.. Був ти славетною людиною, а став нiкчемою, п’яницею i картярем. Але, княже, мабуть що любить тебе Господь, якщо такi знаки шле. Йди ж собi з Богом, чадо, знайди дружину вiрну, добру та й живи собi, як усi люди – чесно i праведно.

Дiтей, онукiв рости, давай iм мудрi настанови. Пiклуйся про благо людей… І станеш тодi щасливим.

Андрiй кивнув i повiльно побрiв геть. Високi дверi церкви з рипiнням зачинилися за його спиною. Подальше Немирич пам’ятав доволi непевно. Вiн об’iздив усю околицю, але так нiде i не знайшов нi клятоi корчми, анi старого цвинтаря – нiчого iз учорашнього, геть анiчогiсiнько!!!

Коли пiд’iжджав до маетку, сонце вже повiльно пiдповзало до обрiю, чорнi тiнi вiд будинку, дерев i кущiв ставали дедалi довшими… Вiн зупинив коня просто посеред дороги i, не спiшуючись почав чекати вечора.

Коли останнiй сонячний промiнь розсипався у повiтрi червоно-золотавим вогнем, Андрiй посмiхнувся i легенько смикнув вуздечку.

До будинку пiд’iхав уже в сутiнках. Нiхто iз служникiв не зустрiчав свого пана, але Немирич навiть зрадiв цiй обставинi. Похитуючись вiд утоми, вiн пройшов прямо в спальню й повалився на лiжко, не роздягаючись.

Треба було б чогось поiсти: востанне вiн перекусив ще вдень, вiдправляючись на пошуки загадково зниклого виграшу i корчми. Поiв того, що пiд руку потрапило, бо пiсля проведеного в сiдлi дня по-звiрячому зголоднiв.

До речi, не завадило би Стефана про вчорашне розпитати! Вiн-бо як до корчми клятоi добирався?! Чи запам’ятав дорогу, на вiдмiну вiд князя?..

Але нi: спати, спати!..

Притомився вiн, геть притомився. Сил немае нiяких.

Думки плуталися. Немирич пiрнув головою в купу подушок i заплющив втомленi очi…

Сон накрив князя миттево.

Складалося враження, немовби вiн провалився в бездонну чорну прiрву. У душi вiдбувалося щось дивне. З пам’ятi ще не зникла вчорашня гидота – але ж тепер наснився такий казковий сон!..

А наснилося Немиричу, що опинився вiн у затишнiй долинi на березi жвавого струмочка зi студеною водою. Скрiзь буяли бур’яни, трiскотiли без угаву коники у високiй травi, спiвали пташки на деревах i в чагарниках.