Фатальна помилка

– Отче Євлампiю, прошу вас, благаю: врятуйте мене й мого синочка вiд стрiльцiв! – у голосi жiнки забринiли сльози. – За нами женуться!!! Нас упiймають i вб’ють, неодмiнно вб’ють!!! Врятуйте, отче!..

– Ти просиш про неможливе, – при згадцi про стрiльцiв священик мимоволi здригнувся. – Та й куди ж я вас двох сховаю?!

– Отче Євлампiю…

– У мене самого дружина та ще й п’ятеро дiтей!..

– Але ж отче Євлампiю!..

– Як же я можу владi суперечити?! – священик перейшов на свистячий шепiт, хоча стороннiх у храмi не було.

– Я вам заплачу! – вiдчайдушно скрикнула неборачка.

– Тихо!.. Не можу, однаково не можу…

– Та хоч би синочка мого до себе вiзьмiть! Вiн же вiри грецькоi…

Священик недовiрливо глянув на загорнене в козячу шкуру маля. Було очевидно, що вiн вагаеться. Не давши отцевi Євлампiю отямитися, жiнка дiстала з-пiд плаща гаманець i гарячково зашепотiла:

– Отут грошi на його виховання. А також на зведення нового храму. Багато, багато грошей! Ви за все життя стiльки не бачили, скiльки у цьому гаманцi.

І все, все це вам – тiльки врятуйте синочка, благаю!..

Сказавши це, Марина широким жестом розсипала червiнцi по всiй церквi. Розрахунок був вiрний: вiд такоi кiлькостi золота, що казна-звiдки виникло в руках незаможноi (якщо судити за обшарпаною сукнею та брудним плащем) мандрiвницi, пiп вiдверто обiмлiв. Кiлька секунд вiн жадiбно хапав широко роззявленим ротом повiтря, потiм дещо заспокоiвся й насилу вимовив:

– Ну, добре, добре! Гаразд!.

. Давай сюди твого сина.

Вона передала отцевi Євлампiю загорненого в козячу шкуру малюка, пiсля чого зняла з пiдмiзинного пальця невеличкий срiбний перстеньок з печаткою (останнiй, який не встигли вiдiбрати пiдступнi грабiжники на березi рiчки) i також простягнула священиковi:

– Це вiддасте йому на повнолiття.

– А ото вже як вийде! – закопилив губи пiп. – Я вiддам твого сина на виховання до поважноi родини, а там…

Але, спохопившись, одразу ж додав:

– Утiм, дякую за щедре пожертвування на храм, добра жiнко.

А тепер iди звiдси якнайшвидше, далi тобi залишатися тут не можна. Знайдуть вас удвох у мене – ой, станеться лихо, неодмiнно станеться! Тож прощавай.

І поспiхом виштовхав Марину за дверi.

«Нехай же буде, як буде! Але хоча б синочка вдалося врятувати», – подумала вона i, востанне озирнувшись на непоказну церковку, побiгла геть, не розбираючи дороги.