Фатальна помилка

– Про батька я також нiчого не чула… Давно не чула, дуже давно… Єдине, що тепер вiдчуваю – це смерть, смерть, навкруги смерть…

– Але ти поки що жива, i я усе ще можу допомогти тобi! Сповiдайся, заспокой свою душу заради Христа…

Смолоскип бiля входу давав бiльше кiптяви, нiж свiтла. Тому в камерi було досить темно, i священик не змiг виразно роздивитися вираз обличчя бранки. Вона ж мовила з неприхованою зневагою:

– Не треба, святий отче, не намагайтеся мене обдурити. Я помираю, мене бiльше нiщо не хвилюе…

Тут вiдьма раптом неприродно вигнулася, тихо застогнала, на кiлька хвилин затихла, потiм продовжила:

– Нiщо, крiм одного.

Іван, мiй синок… Щось чутно про нього?

– Твiй син помер, – похитав головою священик.

– Нi, святий отче, вiн живий! – ув’язнена знов вишкiрилася. – Я, щоправда, не вiдаю, що з ним i де вiн, однак прекрасно знаю… тобто почуваю, що хлопчик мiй не пропаде. Як би хотiлося бодай поглянути на нього перед смертю, якби ви тiльки знали, отче!..

– Твiй син вже не прийде, – мовив диякон, цього разу не заперечуючи прямо, що вiдьмина дитина жива.

 – Хоча якщо ти погодишся…

– Нi! – вона заперечно мотнула головою. – Нi вам, анi комусь iншому мого хлопчика не знайти. Тому вiн житиме. Мiй Іванчик, моя кровиночка…

– Послухай! Я можу вiдшукати твого сина. Тiльки скажи, де вiн – сподiваюся, ти ще зможеш iз ним побачитися…

– Звiдки ви знаете?

– Я знайду i приведу його до тебе, – просто вiдповiв Димитрiй.

Ув’язнена рiзко задерла вгору висохлу руку. Перекручене гнiвом обличчя робило ii схожою на примару.

Священик подумав, що, мабуть, поквапився, вiдiславши стражника. Незважаючи на довгi роки ув’язнення, вiдьма справляла враження сильноi жiнки. Хтозна, на що вона здатна…

– Навiть не думайте заколисати мене неправдою…

Несподiваний приплив лютi немовби висмоктав останнi сили з ув’язненоi, й вона продовжила, ледь чутно ворушачи губами:

– Холодно, як же тут холодно… Я незабаром помру. Зима вже близько. Сонце слабшае, навiть удень у цiй моiй норi панують сутiнки… Ви вiдчуваете, отче, як помирають дерева, трава?.

. Незабаром все покрие бiлий снiжний саван…

– Припини! Не ховай себе живцем, бо це е зневiра у промислi Божому, а отже, наклеп на…

Слова диякона потонули в гудiннi монастирського дзвону: настав час вечернi. Вiдьма насилу повернула голову й, бiльше не мружачись, подивилася прямо на вогонь смолоскипа. Раптом ii зiницi розширилися й потемнiшали, злиплi пасма брудно-сивого волосся впали на обличчя.