Фатальна помилка

Зненацька вона заговорила якимсь дивним, зовсiм змiненим голосом:

– Синку, чи не кривдив тебе отець Євлампiй? Вiн же прилаштував тебе в пристойну родину, як i обiцяв? Чому це не зовсiм?! Я ж йому заплатила стiльки, щоб ти мiг жити, як i личить людинi твого походження…

– З ким ти розмовляеш? – сторопiв священик.

Ув’язнена замовкла. В ii очах, тепер свiтлих i зовсiм прозорих, танцювало полум’я смолоскипа. Наступноi секунди вона вказала рукою на цей димний вогонь:

– Дивись туди, туди, туди… Що ти бачиш?

– Смолоскип…

– Нi! Дивись уважнiше.

Бачиш, там якесь маленьке селище?.. Рибальське селище. Чуеш, як плюскотить рiчкова вода?

– Але я не бачу нiякого селища…

– Так, це вже i справдi не селище, а фортеця! Багато стрiльцiв, багато… Як же вправно вiн тримаеться в сiдлi – справжнiй принц… Ой!!!

Переляк спотворив обличчя ув’язненоi, вона пробурмотiла:

– Тiльки не це… – i знепритомнiла.

Диякон схилився над лiжком.

– Що з тобою?

Вiдьма отямилася й забурмiтала знов:

– Бачу розкiшний будинок… i дiвчину коло вiкна.

Вона ще не знае. Але незабаром, незабаром… Вiн iде по дорозi, що веде до будинку. Мiй дорогий хлопчик, кровиночка моя! Зачекай… Моi очi застеляе туман…

Мова ув’язненоi зробилася нерозбiрливою, немовби пiд час марення.

– Але де ж твiй син?

Священик iз завмиранням серця чекав на вiдповiдь, але жiнка мовчала. Тим часом, кавалок неба в малюсiнькому вiконцi немовби посвiтлiшав. Величезна яскрава зiрка спливла на небосхил, кидаючи на землю кривавий вiдсвiт.

– Це Марс? – зненацька поцiкавилася ув’язнена.

– Не знаю, – вiдповiв священик.

– Так, це Марс. Це знак: зiрка – початок нового життя! Тепер я спокiйна: навiть якщо вороги знайдуть мого синочка, то не займатимуть його… Не насмiляться. Отже, менi можна спокiйно померти.

Ув’язнена простягнула руку, вказуючи собi за спину. Димитрiй знов подивився у вiкно… i жахнувся: незважаючи на пiзню годину, за крихiтним вiконцем вставало сонце, наповнюючи камеру сяйвом, що розгорялося з кожною секундою!!! Спочатку свiтло було непевно-боязким, мерехтливим, але поступово зробилося яскравим, немовби вiд пожежi.

Потiм сонячнi променi залили всю камеру й затьмарили вогонь чадливого смолоскипа, що одразу згас i вiдтепер лише мляво димiв…

– Розкажи, хто не займатиме твого сина? – вiдчуваючи, що можна впустити щось важливе, диякон торкнувся руки ув’язненоi.

І вiдсахнувся перелякано: рука була холодною, немов лiд, а вiд його дотику безсило звiсилася збоку лiжка.