Фатальна помилка

Жiнка була мертвою.

Димитрiй зробив кiлька крокiв до дверей, але одразу вiдчув легке запаморочення. Насилу усвiдомлюючи, що вiдбуваеться, вiн плавно осiв на пiдлогу камери. Останньою думкою було покликати на порятунок…

О п’ятiй годинi ранку монастирський дзвiн загудiв до заутренi. Разом з його звуком у вартовому примiщеннi з’явився i комендант, щоб iще до снiданку зробити ранковий обхiд. Усе було в порядку, як i зазвичай. От тiльки з-пiд дверей камери «нумер чотири» струменiло яскраве свiтло, при цьому звiдти не було чутно анi звуку.

Що за чудеса?!

– А то до вiдьми вчора ввечерi священик приiхав, щоб висповiдати ii, – доповiв один iз двох охоронцiв, якi супроводжували начальство пiд час обходу.

– Священик?! – у коменданта очi на лоба полiзли.

– Ну так, священик. Диякон, – пробелькотав вартовий.

– А менi чому не доповiли?!

– Так пiзно вже було…

– Пiзно?!

– Ну так, дуже пiзно. Уже й сонце навiть сiло, сутiнки… i дощ…

Не стримавши гнiву, комендант аж загарчав вiд роздратування.

Авжеж, зрозумiло: особливе розпорядження! Без нього на острiв стороннього просто не перевезли б. Проте ж не дарма… ох, не дарма вiн був проти цiеi затii!!! Справдi, хiба мало святих людей жило в Соловецькому монастирi, щоб запрошувати сповiдника з-за його меж!

І от будь ласка…

– Який дурень впустив учора до вiдьми чужого диякона?! – гаркнув комендант, напираючи грудьми на переляканого охоронця.

– Фока…

– Ну, я йому!.. І тобi!.. І тобi!.. – комендант по черзi тицьнув пальцем у груди кожному вартовому.

 – Ви що, хiба не розумiете, що вже ранок?!

– Розумiемо, але…

– Ви розумiете, пустоголовi дурбелики, як довго затягнулася сповiдь?! А нумо вiдiмкнiть дверi камери номер чотири! Хутко!!!

Тремтливими руками охоронець ухопив зв’язку ключiв, насилу вiдшукав потрiбний, ледве вiдiмкнув неслухнянi дверi.

Тiеi ж митi загадкове свiтло, що струменiло з-пiд дверей, щезло. У напiвмороку камери ледве можна було розрiзнити мертву ув’язнену, застиглу на лiжку. Отець Димитрiй лежав на пiдлозi, закинувши голову, а його осклянiлi очi нерухомо дивилися в стелю.

Комендант перехрестився, пiдiйшов ближче до священика, опустився на колiна, приклав вухо до його грудей i мовив з полегшенням:

– Слава Боговi, вiн дихае!

Потiм роздратовано звернувся до застиглих на порозi вартових:

– Ну, чого стоiте, як укопанi?! Несiть його на свiже повiтря, доки живий.

– Накажете вiдправити повiдомлення до Архангельська?

– Зрозумiло.