Фатальна помилка

– А ложки?.. – набурмосився писар.

– Своi треба мати, – невдоволена Параска кинула на стiл дерев’янi баклушi[6 - Необроблена заготовка дерев’яноi ложки.]. – Оцим iжте, iншого немае.

Втiм, ледве гостi приступили до частування, як у дверях з’явився вартовий i наказав прибульцям йти за ним. Приiжджi мовчки вийшли. Писар зажурено крекнув, а Параска, зрозумiвши, що й до чого, ехидно поцiкавилася:

– То як, угомонився, нездаро? Ну, добре, я пiшла собi.

І поволi розгойдуючи стегнами, молодиця попрямувала до виходу.

Писар тужливо зiтхнув i повернувся до свого столу.

Тим часом гостi увiйшли до Старця. Був вiн високого зросту, широкоплечий, трохи сухорлявий, з довгим каштановим волоссям, акуратною сивуватою бородою та спокiйними, впевненими свiтлими очима, у яких свiтився ясний розум. Коли гостi увiйшли, Старець вiдiрвався вiд читання якогось сувою. Якнайщiльнiше закутавшись у сiру вовняну накидку, вiн кивнув охоронцевi – той миттю вийшов геть. Тодi Старець повернувся до гостей i почав уважно розглядати iх.

Його кiмната не вiдрiзнялася особливою розкiшшю й розмiрами. Примiщення навiть здавалося надто просторим через майже повну вiдсутнiсть меблiв: лише попiд далекою стiною стояли стiл, два стiльцi й невеличке рiзьблене крiсло з високою спинкою.

– Ласкаво просимо, – нарештi прорипiв владним голосом загадковий чоловiк, якого iменували Старцем. – Я уважно слухаю.

– Я мав доправити заарештованого до вас, Старцю, – мовив козак. – А тепер дозвольте менi пiти, оскiльки завдання мое виконане.

– Прекрасно, – кивнув той, – можеш iти.

Козак вийшов. Затриманий запитально дивився на Старця.

– Що тебе бентежить, юначе? Сiдай, розмова у нас не скора.

– Я не розумiю, куди потрапив i з ким розмовляю? – неприховано обурився затриманий.

– Неважливо, Михайле… тебе, здаеться, саме так звуть?

– Так.

– Ну, отже, служу я в Розрядному приказi[7 - Орган вiйськового управлiння в Московському царствi XVI–XVII столiть, який вiдав служилими людьми, вiйськовим управлiнням, а також пiвденними i схiдними прикордонними мiстами царства.

], звати мене Федором. До речi, про нашу розмову не повинна знати жодна жива душу. Домовились?.. І до речi, давай-но все-таки присядемо, бо я вже лiтнiй, а в ногах правди немае.

Федiр почимчикував до далекоi стiни, а там розташувався в крiслi. Михайло слухняно пiшов слiдом, опустився на стiлець навпроти Старця й поцiкавився:

– А що, хiба в мене е вибiр – домовитися або?..

– Вибiр е.