Кинджал проти шаблі

Копил на секунду потупився, пiсля чого заявив з несподiваною рiшучiстю:

– Та дуже просто: пiдгледiв i пiдслухав – чого вже там!..

– А тебе самого нiхто не помiтив, доки ти пiдглядав та пiдслуховував?

– Мене?! А хто на слуг увагу звертае, нас же навiть за людей не вважають…

Прохор подивився на хазяiна з докором: мовляв, не кривдьте вiрну, всiм серцем вiддану людину настiльки нiкчемними пiдозрами…

– Ну, добре, добре! То що ж ти пiдгледiв?

– А те, як молодий князь Вишневецький, вiдiспавшись iз дороги, спершу листа якогось написав, потiм гукнув свою людину, вручив те послання й наказав суворим тоном: «Мчи у Рогатин, вiддай це моiй обожнюванiй Олександруньцi.

На словах же передаси: нехай замiсть мене синочка нашого, дитятко мое любе, поцiлуе. І нехай незабаром чекае на мое повернення. Я у матерi день або два побуду, не бiльше – сил бракуе довше розлуку з коханою дружинонькою винести! Але все ж таки треба деякi справи вдома залагодити. Тим паче, що по веснi хочу молоду дружину з дитятком з Рогатина сюди перевезти». Сказав усе це – i пiшов геть. А слуга той миттю в дорогу збиратися почав. Ну, а я сюди, до вашоi милостi…

– Та-а-ак, поганi справи, зовсiм поганi… – Олiзар лише потилицю почухав, досадуючи на зовсiм непередбачену перешкоду.

– Куди вже гiрше, – обережно пiдтакнув Копил.

– Так ти б краще порадив, як iз цiею справою бути, а не гугнявив отут менi!.. – миттю напустився Семен на слугу.

– Отже, коли у князя дружина молода в Рогатинi…

– Та ще й синок у них, не забувай!…

– Тобто, ви б хотiли, щоб вони зникли звiдти?

– Зникли?!

Хазяiн i слуга уп’ялися один одному в очi й досить довго мовчали.

Першим не витримав Прохор:

– Щоб вони зникли, це влаштувати можна було б, якби…

– Якби та якби! – розлютився Олiзар. – Якщо менi потрiбно, то й нехай зникнуть вони обое, щоб навiть слiду iхнього на цьому свiтi не залишилось!..

– Часу надто мало, – поскаржився Копил.

 – Князь сказав гiнцевi своему, що всього лише днiв на два у Вишнiвцi затримаеться, не бiльше…

– От i помiркуй, як би влаштувати так, щоб цi двое з Рогатина за два днi зникли!

– Воно б i нiчого… можна й за день упоратися. Можна б навiть i скорiше, та от тiльки…

– Що?..

– Стривайте, ваша милосте, стривайте, дайте помiркувати…

Хвилин десять Копил мовчав, завмерши посерединi кiмнати й обхопивши потилицю долонями.