Кинджал проти шаблі

Тодi з критого вiзка вийшла гарнесенька рабиня, на вiдмiну вiд iнших не скована. Бiльше того, до неi навiть був приставлений особистий служник у бiлоснiжно-чистому одязi! Рухаючись плавно й велично, рабиня походила навколо вiзка, розминаючи затерплi ноги.

Тодi-то ii увагою й заволодiло нерухоме тiло. Стерв’ятники сидiли неподалiк вiд жертви, готовi в будь-яку хвилину почати трапезу, але оскiльки дотепер не приступили – отже, кинута в дорожню куряву нещасна й досi жива.

Справдi, ось тiло ворухнулося, пролунав слабкий стогiн, бiльше схожий на подих…

Як раптом виряджена в шовки рабиня здригнулася i щодуху кинулася до конаючоi! За нею помчав слуга i стражники, що були поблизу.

– Олександрунька! Моя дорогенька подруженька! Я зараз!.. Я тут!..

Не звертаючи уваги на те, що ii прекрасний одяг може забруднитися в пилюцi, красуня притискала до пишних грудей ледь живу мученицю й, обливаючись рясними сльозами, повторювала одне й те саме:

– Хвала Боговi! Хвала Боговi! Хвала Боговi!..

Пiдоспiлi стражники не знали, як поводитися.

Вони розумiли, що жiнок потрiбно якось роз’еднати; тiльки от як?! Судячи з багатих убрань, рабиня була незвичайно дорогою, а присутнiсть при нiй слуги говорила про те, що задаток за неi вже отримано – причому, як видно, чималий!.. І от незважаючи на свое високе становище, ця дорога рабиня валяеться в дорожнiй курявi, вчепившись у виснажене тiло, вже майже покинуте багатостраждальною душею…

– Панi, киньте ii зараз же! Ви хочете служницю, так? То ми купимо вам будь-яку з них… з оцих!.

. або он iз тих!.. Будь-яку – ви чуете?! Та хоч двi!.. Так хоч би навiть i три!.. Але тiльки облиште це падло спокiйно подихати!.. – кричав розгублений слуга, вказуючи на групки вiдiбраних бранок.

– Не хочу нiякоi iншоi! Хочу оцю, тiльки цю!!! Вона буде моею служницею, ти чуеш?! – волала красуня, ридма ридаючи й повторюючи: – Олександрунько, Олександрунько, моя золота подруженько!.. Це ж я, Марисенька твоя! Пiзнаеш?..

Вмираюча отямилась, але лише слабко стогнала: з одного боку, вона досадувала на те, що iй не дають сконати спокiйно, з iншого ж – була щасливою тому, що бодай в останнi хвилини життя до неi все-таки повернулося справжне iм’я… хоча вона й не могла нiяк збагнути, хто ця прекрасна жiнка! Здаеться, колись у минулому… i навiть в iншому свiтi, де зовсiм не було страждань, саме лиш повне щастя…

Але нi, нi – не згадати!!! Занадто давно це було, занадто багато горя звалилося на неi одразу, i це геть-чисто змело усi спогади.