Кинджал проти шаблі

* * *

Прекрасною лiтньою дниною подружки вiдправилися в лiс за ягодами: росла, худенька, нескладна, чимось невловимо схожа на хлопчика Олександрунька – не красуня, але миловидна, з товстелезними рудими косами й виразними зеленими очима, а з нею дочка пекаря Марися – перша красуня Рогатина, довгонога й огрядна, з правильними рисами грецькоi богинi, величезними блакитними очима, пухкими червоними губками, густим хвилястим чорним волоссям, уже сформованими розкiшними грудьми. На неi заглядалися i старий, i молодий.

Черга кандидатiв у нареченi зростала щодня, але з незмiнною увагою вислухавши пропозицii сватiв, батько-пекар щораз обiцяв подумати: мовляв, час е – дочцi ледь чотирнадцять виповнилося. Куди ж поспiшати?..

Подружки бiгали лiсом, збирали ягоди, квiти, плели вiнки, наспiвували пiсень. Вирiшили пограти в хованки: Марися пiд кущем смородини сховалася, проте пташки над тим мiсцем так i звилися, защебетали схвильовано – очевидно, гнiздечко у них там заховано. Уважна Олександрунька вiдразу виявила Марисю й у свою чергу побiгла ховатися.

Знайшла старий дуб на краю галявини, залiзла в просторе дупло й там причаiлася, очiкуючи, коли ж подружка ii знайде?! Марися лiсом усе бiгае, бiгае, аукае, а знайти Олександруньку не може: уже й пiд кущики, i пiд молоденькi ялинки заглядала – нема нiде подружки, наче й не було! А вона тим часом сидить у своiй схованцi та знай собi посмiюеться…

Раптом на серцi в дiвчини важко зробилося, хоча з чого б це, здаеться?! Нашорошилася, прислухалася – справдi, щось дивне в лiсi вiдбуваеться: змовк пташиний щебет… отже, хтось чужий з’явився! Висунулася з дупла й побачила: Марися неподалiк на галявинi зупинилася, квiточками замилувавшись, а в цей час до неi обережно пiдкрадаються… два кримчаки!

– Стережися, подружко! Бiжи додому хутчiш, пiднiмай народ!!! – щосили скрикнула Олександрунька.

Вистрибнула з дупла на землю й кинулася до подруги на допомогу, на ходу пiдхопивши суху жердину.

Зачувши розпачливий крик, Марися щодуху кинулася у бiк Рогатина.

А перед Олександрунькою звiдкилясь постав вершник на коротконогому жвавому огирi. Кочовик мiг би скористатися безвiдмовною зброею – мiцним арканом з кiнського волосу, та оскiльки жертва була зовсiм поруч, вирiшив схопити дiвчину голими руками. От уже нахилився iз сiдла й хижо потягнувся, щоб упiймати одну з рудих кiс… але Олександрунька спритно ухилилася, до того ж гарненько вперiщила кримчака жердиною по попереку.