Пустоцвiт

– Дурень! Де ж менi ще бути, коли я з кiмнати вiдповiдаю?!

Тодi вiн i згадав отця Феодора, який серед людських порокiв чи не найбiльше ненавидiв саме тупiсть…

Дiйсно, згадав – але дотепер не мiг зрозумiти, було це чистою випадковiстю або ж вiн уже тодi нутром вiдчув, що у старого ченця з'явилася до нього якась надзвичайно важлива справа?..

– Отож я й дивлюся, що пан за всiма прикметами неначебто вдома, – пробубонiв Тихiн, переминаючись на порозi.

– Добре вже, говори, чого тобi? А то краще пiшов би вiдпочити.

– Вiдпочити б справдi не завадило, от тiльки…

Слуга чомусь зам'явся.

– Що там сталося? – запитав Григорiй доволi сухо: саме такий тон незмiнно протвережував Тихона, змушував пiдтягнутися й зiбратися з думками. От i тепер слуга вiдрапортував майже чiтко:

– Правда ваша, пане, ледве на ногах стою! Тутечки на вас термiнове послання, виявляеться, вже другий день чекае.

– Другий день!!! – сплеснув руками Григорiй.

– Казали на словах, що необхiдно передати термiново, а вас i не було, самi знаете… От я й прибiг. Думаю, напевно там новина яка найважливiша.

– Ну, давай уже скорiше, зараз розберемося, – простягнув руку Григорiй. Тихiн вручив йому спочатку цiлу купу паперiв, що нагромадилися за час iхньоi вiдсутностi, а зверху поклав те саме термiнове послання й запитав непевно:

– То я пiду чи як?

– Облиш, побудь тут. Мало що за новини ти принiс, може, одразу знову в дорогу збиратися треба буде.

І як у воду дивився: у посланнi з Олександро-Невськоi лаври повiдомлялося, що отець Феодор серйозно хворий, тому термiново викликае Григорiя до себе для передачi якихось вiдомостей надзвичайного значення. «Благаю, приiдь скорiше!» – так закiнчувався короткий, але виразний лист. Мрii про зустрiч iз доньками й про роботу, що нещодавно долали його, миттево вилетiли з голови. Григорiй зненацька впiймав себе на думцi, що за останнiй рiк, здаеться, так жодного разу й не вiдвiдав старого ченця.

Втiм, гадати не мало сенсу. Григорiй лише зiтхнув i уривчасто кинув Тихоновi:

– Збирайся. Щоб через пiвгодини був готовий.

– Так нiч же надворi!..

– Знаю без тебе, що нiч. Але справа не терпить зволiкання.

– А куди поiдемо, пане?

По голосу вiдчувалося, що Тихона таке рiшення хоч i засмутило, однак анiскiлечки не здивувало.