Пустоцвiт

– пролунало звiдусiль.

– Корчмарю, ще вина!!! І чарок нових…

– Чарок бiльше немае: усi до останньоi перебили.

– Дурницю верзеш, корчмарю, шельма ти крива!..

– Присягаюся, чим хочете – немае чарок!..

– Дурниця!!! – гаркнув раптом хтось. – Не можна через чарки якiсь нашi милi посиденьки переривати!..

– Зрозумiло, що не можна… але пити як станемо?!

– А просто з горлечок!

– О-о-о, як цiкаво!.. За це варто випити.

– Причому негайно.

– Вип'емо за здоров'я графа!

– Вiват!!! Вiват!!!

Рiки вина полилися в горлянки й почасти повз них.

Хто допивав до дна, зумiвши утриматись на ногах – щосили жбурляв спорожнену пляшку прямо на пiдлогу. У корчмi стояв рiзноголосий передзвiн битого посуду.

І раптом Кирилко вiдчув: щось не так!.. Щось тисне на груди, не дае глибоко зiтхнути… Все начебто на мiсцi: i вiн сам, i шинок, i столи, й закуски, i новi знайомi, i безвiдмовнi гарненькi дiвицi… i навiть…

Але все-таки!.. Все-таки!.. Щось не так… щось душить його… Яке дивне почуття…

Нi-нi, на двiр, на свiже повiтря… Корчма пiшла обертом…

Спiткнувшись по дорозi кiлька разiв, вiн вийшов… точнiше, виповз на свiже повiтря.

Новоспеченi друзi навiть не помiтили зникнення винуватця свята у самий його розпал.

Кирилко вдихнув нiчне прохолодне повiтря повними грудьми. Начебто полегшало…

Чого ж йому все-таки не вистачае, а?..

Якщо гарненько (попри хмiль у головi) подумати – немае вже колишньоi ПРИСТРАСТІ, усерединi одне суцiльне СПУСТОШЕННЯ… РОЗЧАРУВАННЯ вiд швидких перемог…

Нi, не так навiть: вiд СКОРОСТИГЛИХ перемог – он як!.

.

Теплов зник на третiй день гульби. Можливо, вiн мае рацiю. Так, наставник дiйсно правий! Наскiльки ж вiн завинив перед Тепловим…

Сльози закапали з очей Кирилка. Тi самi сльози, потоки яких обмивають душу й виносять iз неi все непотрiбне, зайве, чорне…

Солонi краплi текли по юному прекрасному обличчю новоявленого графа. Текли, як чистий гiрський водоспад пiд чужим зоряним небом.

Чомусь Кирилко раптом пригадав украiнський хутiр, криту соломою стару хату, сусiдську дiвчинку Ясочку, таку рiдну й юну.

А ii посмiшка – мила, нiжна, славна… У порiвняннi з нею посмiшка самоi мадемуазель Фiфi здавалася легковажною гримасою фривольноi красунi…

То може, це свято – й не свято зовсiм, а ця хвалена дiвка – нiщо?!

Вiн глибоко зiтхнув i вiдчув прекрасний, до болю знайомий, рiдний квiтковий аромат… Що ж воно таке?! На мить здалося, начебто в повiтрi розлився Аромат Душi… Скiльки пахощiв вiн вдихав вiдтодi?..