Пустоцвiт

Вже й не пригадати… Але цей… цей!..

До того ж, забути таке просто несила.

Пошукавши очима джерело аромату, Кирилко помiтив самотню яблуньку. Молоденька яблунька-наречена з вiтами, густо всiяними великими бiло-рожевими квiточками – зовсiм як яблунька в його рiднiй сторiнцi… пiд якою вiн так любив лежати у дитинствi…

Прикривши повiки, Кирилко уявив, що опинився в саду на рiдному хуторi – тiльки вже щасливий, заможний, красивий. Легка приемна прохолода овiвала обличчя, все навколо цвiло, а зелена трава була всипана нiжно-рожевими пелюстками…

Кирилко жадiбно, на повнi груди вдихнув аромат щастя.

…Цiкаво, скiльки яблук дозрiе на цих вiтах до осенi?

А скiльки славних справ тепер можна здiйснити в рiднiй вiтчизнi – з його теперiшнiм становищем i графським титулом?!

І зненацька Кирилку схотiлося зробити щось гарне… Нi – дивовижне… Нi – просто надзвичайне для своеi батькiвщини. От, здаеться, усе б на свiтi взяв та й вiддав iй – рiднiй Украйнi…

Глава 1

Дарунок долi

Олександро-Невсъкий монастир поблизу Санкт-Петербурга, грудень 1714 року

Морозною зимовою нiччю, що у широтах новоi столицi Росiйськоi iмперii не надто вiдрiзнялася вiд мутно-сiрих днiв, послушник Никодим був розбуджений тривалим i наполегливим стукотом вправленого в дерев'янi ворота залiзного кiльця.

Прихопивши свiчу й кутаючись вiд пронизливого вiтру у величезний овечий кожух, вiн поспiшив на шум.

– Хто? Хто тут? – запитав боязко, наблизившись до невеликоi хвiртки збоку вiд ворiт. Нiхто не вiдповiв.

Постоявши трохи, Никодим подумав, що йому це наснилося, i вирiшив iти геть. Як раптом по той бiк монастирськоi стiни хтось завозився… На щастя, Никодим не встиг вiдiйти далеко, тому швидко притулився вухом до дощатоi хвiртки.

– Агов, хто там?! Вiдгукнися!..

Спочатку звiдти долинуло дивне сипiння, потiм тихий тужливий звук, схожий на стогiн, i нарештi щось глухо впало в снiг. Цi звуки остаточно спантеличили боязкого вiд природи послушника. З криком: «Допоможiть, рятуйте!!! На допомогу, братiя!!!» – вiн побiг углиб монастирського двору.

На несамовитi крики послушника ранiше вiд iнших вибiгла куховарка Гафiя. До обителi вона потрапила разом з чоловiком-пiчником – одним зi стороннiх працiвникiв, що розбирали дерев'янi будови i зводили натомiсть новi кам'янi. Минулого лiта пiд час сильноi пожежi пiчник першим кинувся рятувати монастирське майно, при цьому сильно обгорiв, кiлька мiсяцiв мучився й нарештi, не дотягнувши до Покрови, вiддав Боговi душу.