Пустоцвiт

Вiддавши стомленому Тихону легку сумку, де лежали хитромудрi iнструменти, придбанi за кордоном спецiально для отця Феодора, i подарунки для Гафii, Григорiй наказав слузi вiднести все це в кухарчин новий будинок, сам же кинувся в апартаменти ченця.

Змучений хворобою старий сполотнiв i схуд надзвичайно, тож виглядав незвично маленьким на своему величезному лiжку. Побачивши Григорiя, скрикнув з неприхованим захватом:

– Гришутко, хлопчику мiй, ти таки приiхав!..

Спробував пiдвестися з постелi, але одразу повалився назад, моторошно захекавшись.

Послушник, що чергував бiля лiжка, негайно обiйняв хворого за плечi й спробував повернути на мiсце. За допомогою Григорiя це вдалося, i вони вдвох напоiли його трав'яним вiдваром. Кашель припинився.

– Хлопчик мiй приiхав… – ще раз повторив отець Феодор.

– Так-так, я тут, – якомога м'якiше сказав Теплов. – Ти хотiв мене термiново побачити. Що трапилося?

Втiм, усе було зрозумiло: лiтня людина, люта зима… Застудився старий. І навiть власноруч приготовлений диво-вiдвар виявився непотрiбним.

– Так, термiново… – просипiв отець Феодор, спостерiгаючи за вихованцем, що уважно й навiть якось прискiпливо принюхувався до рiдини, налитоi в невеликий глиняний горщик. Потiм погляди iх схрестилися. Вони не сказали анi слова, але прекрасно зрозумiли один одного:

«Думаю, тобi все ясно, хлопчику мiй…» «Нi, тiльки не це!..»

«Рано або пiзно кiнець настане. Чи сьогоднi, чи завтра або через рiк – яка, по сутi, рiзниця?»

«Я зроблю все, що завгодно!!! Тiльки не зараз!.

.» «Хлопчику мiй, головне, що я тебе дочекався!..» «Отче Феодор!..»

– Пiшов геть, – тихо, але з почуттям вимовив хворий. І настiльки несподiваною була сила цих слiв, що Григорiй i послушник одночасно здригнулися.

– Хто пiшов геть?.. – пролепетав переляканий хлопчик.

– Ясна рiч, ти, дурбелик, – роздратовано (як завжди в подiбних випадках) вiдгукнувся чернець.

– Але-е-е…

– Менi потрiбно поговорити з моiм хлопчиком без зайвих свiдкiв.

– Не переживай, у разi чого я про хворого подбаю, – поспiхом завiрив послушника Григорiй, потiм поспiшив випровадити хлопця геть, якомога щiльнiше прикрив за ним дверi й повернувся до хворого.

Тодi, уп'явшись у видиму тiльки йому одному точку десь на стелi, отець Феодор почав свою розповiдь.

– Гришутко, ти знаеш, я завжди ставився до тебе, немов до рiдного сина. І завжди бажав тобi тiльки добра. Тепер уже не днi моi – навiть години полiченi…

– Нi!..

– Не переривай, прошу.