Пустоцвiт

Обер-егермейстер обернувся до Григорiя й запитав:

– Тож поiдете просто зараз?

Теплов подивився на Кирилка, що дотепер не пiдводився з колiн, однак прислухався до бесiди двох поважних панiв, i вiдповiв:

– Мабуть, Олексiю Григоровичу, для його ж блага поiдемо негайно. Вiдправте-но до лаври гiнця з попередженням, щоб зустрiчали нас. А ми завернемо до моеi Гафii, у лазеньцi вашого братика вiдмиемо, перекусимо, а тодi вже й до лаври попрямуемо.

На тому й вирiшили. Обер-егермейстер щодуху кинувся в палац i хвилин через десять повернувся в супроводi лакея, що нiс три шкiряних мiшечки.

Один з мiшечкiв вiн узяв у слуги й передав ад'юнктовi зi словами:

– Оце, Григорiю, жертвую для монастирських потреб, як давно вже обiцяв. І передай архiмандритовi, що Олексiй Григорович Розум найближчим часом надiшле ще книги для монастирськоi бiблiотеки. Зрозумiв?

– Аякже, Олексiю Григоровичу, – кивнув Теплов.

– Добре, дякую. От тобi платня за мiсяць.

А оце витрать на Кирилка, – обер-егермейстер послiдовно передав ад'юнктовi два iнших мiшечки. – Якщо знадобляться ще грошi, не соромся, пиши. Ну все, з Богом!..

Розум знов простягнув руку до брата, що пiдвiвся з колiн, однак отрок зненацька вiдскочив, немовби вiд удару ухилявся, i знов гримнувся в пилюку.

– Та що ж це таке!.. – спересердя зойкнув обер-егермейстер. Вiн дiстав з-за обшлага рукава мереживного носовичка й швидко витер сльози, що мимоволi потекли з очей.

Ой леле, натерпiвся ж молодшенький братик, поводиться, немовби боягузливе щеня якесь, прости Господи! Але нiчого, це минеться…

Теплов спритно пiдняв з пилюки Кирилка, який досi нiчого не втямив, i потягнув за собою геть вiд Зимового палацу. В одному з провулкiв на них очiкувала нова карета, хоча й далеко не така розкiшна, як та, що примчала отрока до Санкт-Петербурга. Посадивши юнака на лаву напроти себе, ад'юнкт наказав вiзниковi гнати щодуху. Клацнув батiг, конi зiрвалися в галоп, несучи пасажирiв у прекрасне далеко…

Олександро-Невсъка лавра поблизу Санкт-Петербурга, лiто 1743 року

Кирилко був геть розбитий i подавлений.

Усю дорогу з Лемiша до Санкт-Петербурга вiн не знав нiчого: нi що робити, анi скiльки часу займе шлях… Спину ломило, очi злiпалися. На постоялих дворах хлопчина боявся виходити з карети, тому жалiсливим господарям доводилося подавати йому iжу просто в екiпаж.