Шалені шахи

– Ну так, ваша милосте, далi… Я ледь розбирав слiди, незабаром збився зi шляху й повернувся назад на заiжджалий двiр. Тут знайшов служника-хлопчиська i як мiг, розпитав його про дивних вiдвiдувачiв. Той розповiв, що незнайомцi повiдали про жахливого державного злочинця, що начебто зупинився тут, на заiжджалому дворi. Згадували Зборовського. Я думаю, йдеться про вас, мiй пане… За вашу голову оголошено величезну нагороду – двiстi золотих червiнцiв.

– І як ти вчинив далi? – сумно спитав Дмитро Федорович.

– Замкнув хлопчиська в прикомiрку й вiдразу ж до вас кинувся.

Нiчого не вiдповiвши, Дмитро Федорович повернувся в кiмнату, спочатку кинувся до розчахнутого вiкна, але, трохи подумавши, попрямував до сусiднього – прикритого вiконницями. Вiдтiля обережно, через шпарини оглянув прилеглу територiю. З вiкна другого поверху вiдкривався прекрасний краевид на вулицю: звiдси як на долонi проглядалася бiльша частина центральноi площi Лисок-над-Лабою. Поки все тихо… Князь дещо заспокоiвся й звернувся до охоронця:

– Спасибi, Анджею, ти все зробив правильно.

Термiново буди iнших, нехай збирають речi, сiдлають коней. Ми вiдправляемося в дорогу.

Анджей негайно побiг виконувати доручення Сангушка. Незабаром речi були зiбранi, конi осiдланi. Тодi в очiкуваннi сигналу на вiд’iзд служники вирiшили трохи пiдкрiпитися. Трапеза була в самому розпалi, коли до них приедналися князь iз княгинею.

Дмитро Федорович був одягнений у жупан i дорогий дорожнiй кунтуш,[23 - Вид одягу, що носили зверху жупана.

] прикрашений великими гудзиками-самоцвiтами й облямований соболями, на ногах князя красувалися м’якi сап’яновi чобiтки. Княгиня також вдяглася по-чоловiчому й стала схожою не на тендiтну молоду жiнку, а на витонченого хлопця-пажа. Однак подружня пара навiть не встигла приступити до iжi, коли в трактир увiрвався один з козакiв i з порога загорлав:

– Вони незабаром будуть тут! Треба iхати!

Анджей пiдскочив на мiсцi.

Дмитро Федорович завмер iз чашею в руцi й, судомно ковтнувши, ледве вичавив iз себе:

– Хто?…

– Зборовський i його люди!

– Прокляття!!! – скрикнув Сангушко.

Олена придушено зойкнула й заплакала. Дмитро Федорович нiжно обiйняв княгиню, дбайливо обтер сльози з ii щiк i ласкаво зашепотiв на вушко:

– Не бiйся, кохана моя дружинонько, все минеться. Для нас головне – до замку дiстатися, там ми будемо в безпецi…

Олена поступово заспокоiлася.