Шалені шахи

– Та не може бути! – долетiв через дверi нахабний нетерплячий вигук, пiсля чого пролунала команда: – Налягайте потужнiше, хлопцi! Ламайте клятi дверi, якщо потрiбно!

– Чув? – Дмитро Федорович штовхнув у бiк трактирника. – Я ж казав, що це розбiйники!..

У дверi знову вдарили, але не надто сильно. Потiм пiсля невеликоi паузи вдарили дуже потужно, вiд чого затрiщали зламанi дошки. Втiм, дверi все-таки встояли.

– Агов, припинiть зараз же! – iстерично заверещав трактирник.

Чергового удару не було. Ззовнi не дуже голосно переговорювалися, тому слiв було не розiбрати.

Користуючись цим, Дмитро Федорович подав знак челядникам, щоб вони продовжили пiдтягувати до дверей меблi.

– Вiдчиняйте негайно! – раптом пролунав ззовнi голос самого пана Мартина Зборовського.

– Забирайтеся!!! Ми сьогоднi не працюемо!.. – вiдчайдушно заволав хазяiн. За дверима знов почали радитися, потiм вiдтiля долинув незнайомий грiзний голос:

– Іменем iмператора Фердинанда, в особi представника iмператорськоi влади гейтмана Матеса Вахтеля, вiдкрийте негайно! Ми, рихтар Адам Кухта, а також кат Матей Зоуфалий, прибули сюди заарештувати i стратити найнебезпечнiшого державного злочинця.

Нам повiдомили, що вiн ховаеться у вашому трактирi. Вiдкрийте, й окрiм цього негiдника, ми нiкого не чiпатимемо! А якщо допоможете нам, то ще й грошенят заробите…

– А хто менi заплатить?! – поцiкавився трактирник.

– Імперська скарбниця, – вiдповiв вiйт.[24 - Виборний голова магiстрату мiста, надiленого магдебурзьким правом.

]

Злодiйкувато озирнувшись на князя Дмитра Федоровича, хазяiн засичав:

– Представниковi iмператорськоi влади я не можу не пiдкоритися… Атож, я просто зобов’язаний пiдкоритися!!! Доведеться вiдкрити…

– Бреше вiн усе, не бачити тобi казенних грошей, – вiдмахнувся Анджей. – Безсовiсно бреше!.. Хто вiдповiдае за законнiсть усього того неподобства, що тут i зараз коiться: староста, вiйт, кат?!

Але хазяiн трактиру явно вагався.

– А може, ви все-таки розбiйники? – звернувся вiн до небезпечних постояльцiв, водночас боязко позираючи на дверi.

– Я – Литовський князь, iду в Рудницький замок на запрошення його свiтлостi пана Яна Амора Тарновського. Чув про такого? – проревiв Сангушко.

Трактирник прикусив язика. Тодi князь видобув зi шкiряного мiшечка на поясi десяток золотих монет i тихо зашепотiв товстуновi на вухо, попутно сунувши грошi йому в руки:

– Послухай-но, добра людино, допоможи нам вийти звiдси непомiтно, от i все, чого ми просимо.