Принц України

Терентiя зустрiв, про тебе запитав – вiн тiльки руками замахав… Чому? Що у вас тут сталося?

– Все сьогоднi не так пiшло, як хотiлось би, Никифоре Івановичу, тож я пiшов подивитися на вартових перед батьковим кабiнетом. Думав, подивлюся i заспокоюся, як зазвичай. Але…

Пiдлiток знiяковiло замовк. Оцiнивши ситуацiю, Блаватний товариськи поклав руку гетьманичевi на плече й пiдштовхнув вперед зi словами:

– Нумо пiдемо до тебе. А по дорозi розкажи-но, що все ж таки сталося? Тiльки тихiше говори, тихiше та спокiйнiше…

– Я вже зрозумiв, Никифоре Івановичу, що тихiше треба.

– Ну, от i чудово, от i молодець! Розповiдай…

Коли вони повернулися на житлову половину гетьманськоi резиденцii й увiйшли до кiмнати Данила, полковник вже в усiх подробицях дiзнався про бажання пiдлiтка неодмiнно з’iздити в оперу, а також про реакцiю на це матерi й прислуги. Однак гетьманич не обмежився цим, а взявся викладати своi мiркування щодо ситуацii:

– Але пояснiть менi хоча б ви, Никифоре Івановичу, що ж це таке виходить?! Мiй батько – гетьман, голова держави.

Вiн день i нiч просиджуе в своему в кабiнетi, працюе немов проклятий на благо тiеi самоi Украiнськоi держави, яку очолюе. Кому ще, як не менi, знати, наскiльки нечасто з’являеться вiн на житловiй половинi нашого палацу, а вже з сiм’ею бачиться i того рiдше. А тут раптом р-р-раз – i вигулькнув цей есер, що вбив нiмецького головнокомандувача фон Айхгорна!!!

Що ж це виходить таке: начебто батько робить усе можливе, щоб життя у нас налагодилося, i начебто воно справдi налагоджуеться… Але якщо отакi терористи раптом з’являються, то чи не означае це, що насправдi живеться всiм не так вже й добре?! Отже, батько мiй даремно стараеться – чи не так виходить?! І якщо ми сумуемо через вбивство нiмецького головнокомандувача так, нiбито нiякий вiн не нiмець зовсiм, а свiй… себто, наш… То хiба ж не мають рацiю тi, хто вважае правлiння мого батька несправжнiм?! Можливо, i справдi тут, у нас, нiмцi всiм управляють…

– Стривай, Даниле, зупинись.

Давай-но по порядку.

Полковник видобув з кишенi мундира портсигар, розкрив його, глибоко вдихнув тонкий аромат тютюну. На жаль, Олександра Петрiвна попросила якомога менше курити пiд час перебування у них в палацi, тодi як в кiмнатi його вихованця це заборонялося категорично. Ах, до чого шкода! Зараз подимiти цигаркою дуже навiть не завадило б!..

Але якщо не можна – отже, не можна.

Отже, обiйдемося без цього.