Будинок на Аптекарській

– Це справдi смачно! – Михайлина трималася з Євкою стримано, бо й досi не розумiла, як iз нею поводитися.

– Тода, – подякувала на iвритi. – Ой, що ви, – несмiливо зиркнула з-пiд рiденьких вiй та, коли зрозумiла, що мусить щось сказати, – це не я. Моя мама, Циля, готуе для пана Людвiга, а я так – пiдмайстер. Ну, ще хiба за дiтьми дивлюся, – здавалося, дiвчина зараз зомлiе вiд хвилювання.

– І за хлопцями, – гмикнув Стефан з повним ротом iжi.

Євка зашарiлася, а Людвiг гостро глянув на сина з-пiд лоба.

– Чи маю тепер я називати вас «мамо»? – пафосно заговорив Стефан до Михайлини.

Жiнка жестом спинила чоловiка, котрий уже набрав повiтря в груди, щоб поставити сина на мiсце.

– Мама у людини лише одна – та, що народила. Нема iй замiни.

– Моя вам повага, – Стефан зробив жест, що мав би означати знiмання капелюха. Дiвчатка лише водили очима то на одного, то на iншого.

– Стефане, – Людвiг зберiгав самовладання, – чи ти би не хотiв перенести розмову на пiзнiше? За вечерею хочеться спокою.

– Тепер ми говоритимемо польською? – той нiби не чув батька.

– Ви – як схочете. А я – тiльки польською. Порозумiемося.

– Досить, – Людвiг рiзко встав, – повечеряли. – Пiшов кудись у будинок.

– Доiдайте, – Михайлина посмiхнулася до дiвчаток, котрi не знали, що iм робити. – Євка за вами прийде.

Стефан пiдкреслено повiльно доiв страву i вийшов теж.

Михайлина почувалася, нiби хтось шубовснув на неi холодною водою. От тобi й сiм’я…

Спочатку позбирала посуд зi столу i занесла на кухню, що виявилася невеличкою кiмнаткою в кiнцi довгого коридору, далi, вже на правах господинi, обговорила з Євкою страви на завтра.

Нiби вiдтягувала ту мить, коли треба буде йти до Людвiга. Зрештою, зiбравшись на силi, вiдчинила дверi в спальню.

Чоловiк стояв спиною до неi у величезних ночвах i поливав себе водою з ковша. Мiсячне свiтло крiзь вiкно падало на його шкiру золотою хвилею. М’язисте тiло, сильне i здорове, незважаючи на вiк, притягувало погляд.

Михайлинi перехопило подих.

Боялася поворухнутися, щоб не видати себе. Тим часом при кожному русi його рук ii груди вибухали вогнем: пекучим, але приемним: ii чоловiк. Їi Людвiг.

Чоловiк вилив кiвш води на голову i лiвою рукою провiв по обличчю, щоб стерти краплi. Далi повiльно ступив на дерев’яну пiдлогу. Вода тонкими цiвками стiкала по його шкiрi.

– Тепер ти, – промовив, не повертаючи голови.

Михайлина стрепенулася: невже чимось виказала себе? Щоки спалахнули рум’янцем.