Будинок на Аптекарській

Тiльки потiм зрозумiла, що вхiднi дверi повнiстю вiдбиваються у великому, у весь людський зрiст, дзеркалi.

Коли Михайлина зняла сукню i залiзла у ночви, Людвiг встав над нею голою i сам взявся поливати ii теплою, напареною на травах водою.

– Ромашка i чебрець, – посмiхнулася, вдихнувши приемний аромат.

– Молодець. Ти чутлива, – сказав чи то про нюх, чи про тiло, яке вiдгукнулося на його мимовiльний дотик трепетом. – Михайлино, Михайлино, – повторив, нiби пробував на смак ii iм’я. – Мiсю.

Називатиму тебе Мiсею. – Обережно, нiби вичiкуючи ii реакцiю, поцiлував дружину в плече.

Михайлина-Мiся пiдвела очi у дзеркало i почервонiла вiд побаченого: вона сама гола сидить у рiзьблених ночвах, а Людвiг, чоловiк, котрий ще недавно лякав ii, схилився над нею i обцiловуе ii плечi.

Навiть зараз, через роки, стоячи позаду свого чоловiка перед тим самим дзеркалом, Михайлина бачила перед очима ту скромну дiвчину i досвiдченого чоловiка, що вiдкрив для неi не лише таемницi тiлесних любощiв, але й багато iншого: Людвiг, бачачи ii iнтерес до науки, не перечив, щоб дружина вивчала аптекарську справу, i часто радився з нею iз рiзних питань.

Бо, крiм аптеки, треба було займатися i дiлами думськими, куди його вже кiлька рокiв як обрано гласним.

Але зараз Михайлина мала сказати йому дещо важливе. Щось таке, вiд чого все змiниться.

– У нас буде маля, – шепнула йому на вухо й пiрнула обличчям у плечi чоловiка.

Здавалося, вона чула, як на якусь мить перестало битися його серце.

– Маля? – Людвiг у ту мить i сам нагадував розгублену дитину. – Але як? Менi майже шiстдесят. Ми ж вже не чекали.

– Люди планують, а Бог дае, – все, що змогла сказати Мiся.

– Маля… Чекай, – стиснув голову руками, – менi треба з тим звикнутися, – сiв просто на постiль.

Довгих п’ять рокiв Михайлина чекала, коли зможе повiдомити коханому цю звiстку. Вже й втратила надiю – тiшилася Людвiговими дiвчатами, що прийняли ii за рiдну i кожен вечiр, поки тато не прийшов додому, бiгали до неi в кiмнату зi своiми таемницями i розмовами.

Коли вiдчула, що при надii – не повiрила сама собi. Вичiкувала, прислухалася, щоб упевнитись.

– Маля, – вже вкотре повторював Людвiг. – Знаеш, а це знак. Знак розпочинати нове. Я збудую iнший будинок. У кiлька поверхiв. Найкращий в мiстi! – Людвiг звiвся на ноги i заходився крокувати кiмнатою. – Я вiдкрию таку аптеку, якоi ще нема в губернii.